Насправді ж між цими двома типами не існує ані абсолютного протиставлення, ані радикального непорозуміння[15]. Обидва більшою чи меншою мірою переплетені у численних комбінаціях, тож, зрозуміло, що у чистому вигляді вони можуть існувати хіба що в ірреальному світі. Але також не підлягає сумніву й те, що обидва ці типи дозволять нам якнайкраще впорядкувати наші знання про людей і соціальні групи. І саме в цьому суперіндивідуальному вимірі вони набувають неоціненної значущості для вивчення формування й еволюції суспільства.
У справі завоювання та колонізації нових світів «працівник» (у прийнятому тут сенсі) відіграє дуже обмежену, майже нульову роль. Та епоха сприяла відчайдушним учинкам і подвигам, винагороджуючи людей широкого розмаху. І не випадково на американському континенті опинилися, повністю віддаючись цій справі, саме народи, в яких тип працівника, який ми щойно вирізнили, опинився у найменш сприятливому середовищі.
Якщо це істинно для Португалії та Іспанії, то теж саме можна сказати й про Англію. Потужний індустріальний вибух, який переживала Велика Британія протягом ХІХ сторіччя, сприяв зародженню далекої від реальності думки щодо англійського народу, думки, якої не поділяли предки сучасних англійців. Правда в тому, що типовий англієць не є працелюбним і не наділений аж занадто жагою до ощадливості, такою характерною їхнім найближчим європейським сусідам. Навпаки, англієць тяжіє до безтурботності та марнотратства, а понад усе цінує «гарне життя». Саме такою була пересічна та майже одностайна думка іноземців, які відвідували Велику Британію до початку вікторіанської доби. Такої самої думки дотримувалися філософи й економісти, які шукали причину, котра б пояснила відставання, що протягом тривалого часу зазнавала країна у порівнянні зі своїми конкурентами.
У 1664 році в памфлеті під назвою «Багатство Англії у зовнішній торгівлі» Томас Ман[16] критикував своїх співвітчизників за непередбачливість, легковажний спосіб життя, нестримну любов до розваг і розкоші, безсоромні лінощі, «які суперечать закону Божому та звичаям інших народів», та пояснює саме цими пороками їхню нездатність серйозно конкурувати з голландцями[17]. Подібні ідеї вже за наших часів висловлює відомий історик і знавець англійського національного характеру Вільям Ральф Індж[18]. Настоятель собору Святого Павла у своїй книжці, багатій цікавими думками, зауважує, що «середній англієць наразі не має жодної схильності до безустанної, працьовитої старанності німців чи до ощадливої помірності французів». І додає до цього спостереження ще одне, яке у багатьох може викликати збентеження через свою несподіваність: «Безтурботність — це порок, який ми поділяємо радше з уродженцями деяких спекотних країн, ніж з жодним іншим народом Північної Європи»[19].
Ця неприхильність до праці, принаймні до праці, яка не несе швидкої віддачі, ця безтурботність, про яку згадує настоятель Індж, хоча вочевидь і не підштовхує до авантюрних дій, усе ж таки досить часто негативно позначається на прагненні розпочинати великі справи. Як ще можна пояснити той факт, що іберійські народи виявили неабиякі здібності у зазіханні на матеріальні блага інших континентів? «Для португальця, — писав один мандрівник наприкінці XVIII століття, — легше зафрахтувати корабель для плавання до Бразилії, ніж дістатися верхи від Лісабона до Порту»[20].
І хіба ось ця притаманна нашим співвітчизникам жага «халявного» процвітання, почесних титулів, володінь і легкого багатства не є одним із найочевидніших проявів авантюрного духу? Ще й сьогодні ми щодня зустрічаємось із численними нащадками військового часів Ешвеге[21], який не соромився клопотати про те, щоб йому дали місце при дворі, чи дрібного писаря, який не побоявся попросити для себе посаду губернатора, або ж звичайного лікаря, майстерність якого обмежувалася вмінням поставити банки, який прагнув перетворитися на лейб-медика королівства... Нерідко наша дієздатність виснажується у цьому безупинному пошуку, причому сама по собі, без впливу якоїсь жорстокої сторонньої сили чи якоїсь потужнішої реакції ззовні. Наші зусилля, які згасають іще до того, як наштовхуються на перепону, зводяться нанівець у самому апогеї своїй сили та компрометують самі себе без очевидних підстав.
Отже, жага авантюри, відповідальна за всі перелічені слабкості, мала вирішальний вплив (проте необхідно зазначити, що це був не єдиний вирішальний чинник) на національне життя нашої спільноти. Утім, з-поміж сукупності таких різних чинників, як змішання рас, що спостерігалося на новому континенті, звичаї та правила існування, привнесені нами, мезологічні[22] та кліматичні умови, період адаптації до яких тривав досить довго, саме авантюрний дух став визначальним елементом. Сприяючи соціальній мобільності, він, крім того, підштовхував людей відважно протистояти суворості й непоступливості природи та створював умови, які б відповідали поставленим завданням.
Саме у цьому питанні португальці та їхні безпосередні нащадки були непоступливі. Намагаючись відтворити в Америці звичайне для них середовище, вони здійснили це настільки легко, як, мабуть, ніхто інший за всю історію. Там, де їм бракувало пшеничного хлібу, вони вчилися їсти місцеві вироби, та ще й з такою природністю, що, як стверджував Ґабріел Суареш[23], титуловані люди призвичаїлись вживати тільки борошно зі свіжої маніоки, змеленої у той самий день. Також вони призвичаїлись спати у гамаку, як індіанці. Деякі, як-от навіть капітан-губернатор Ешпіріту-Санту Вашку Коутінью[24], перебирали міру та пили й жували тютюн, за свідченнями сучасників. Від індіанців вони запозичували тільки мисливські та рибальські приладдя, човни з кори або з видовбаного стовбуру, які борознили річки та прибережні води, засоби обробки землі з використанням техніки випалювання лісів. Півострівні дома, строгі та похмурі, з вікнами, які виходили у двір, у новому кліматі втратили частково свою стриманість і суворість завдяки веранді, яка виходила на вулицю: це був місток у зовнішній світ. Цей новий тип споруд, імпортований, своєю чергою, зі Східної Азії, який у нашому середовищі вдало замінив традиційний дім з арабським внутрішнім двориком, перетворився на первісний еталон, якого й сьогодні дотримуються європейці, зводячи свої помешкання у тропіках. На плантаціях цукрової тростини вони, з урахуванням усіх місцевих можливостей, вдосконалили процес, започаткований раніше на Мадейрі й інших островах Атлантичного океану, де гвінейських негрів використовували на сільськогосподарських роботах.
Не можна стверджувати, що поширена між нами специфічна форма сільськогосподарських угідь (латифундій) була певним винаходом португальських поселенців, результатом їхньої самочинної творчої волі. Взявши багато чого з привнесених елементів, вона виникла значною мірою на основі потреб виробництва та ринка. Також не можна вважати, що встановлена система рільництва, яка, до речі, мала дивовижно одноманітну організаційну структуру майже на всіх тропічних і субтропічних територіях Америки, обумовлюється специфічними умовами, притаманними місцевому середовищу. Поширення цієї аграрної системи уможливилося внаслідок того, що за часів Великих географічних відкриттів Європа ще не була індустріалізованою й виробляла товари сільського господарства у кількості, достатньої для внутрішнього споживання, а справжній дефіцит відчувався тільки щодо продуктів, які походили з країн із жарким кліматом.
До речі, показово, що та сама система в англійських колоніях у Північній Америці процвітала лише в регіонах, придатних для розведення тютюну, рису та бавовни, тобто типово «колоніальних» продуктів. Що ж до центральних районів і Нової Англії, то тут англійці були змушені задовольнятися веденням традиційного присадибного сільського господарства, доки не відкрився шлях до поширення торгівлі та мануфактурного виробництва, які ґрунтувалися майже винятково на праці вільних людей. Отже, клімат та інші фізичні умови тропічних регіонів лише опосередковано справляли вплив на цей процес.
15
Протистояння могло відбуватися лише у тому разі, якщо вони належали до однієї духовної родини. Тоді зворотнім боком типу робітника буде, ймовірно, дрібний рантьє. Аналогічно протилежним полюсом відчайдуха, очевидно, може бути антисоціальний волоцюга, злочинець чи звичайнісінький нероба. Наведена тут різниця нагадує розмежування між рантьє і спекулянтами, запропоноване Вілфредо Парето. У порівнянні з популярною теорією «чотирьох основоположних бажань» В. І. Томаса, що знайшла застосування в різних областях соціології, можна стверджувати, що тип відчайдуха відповідає головно «бажанню нових відчуттів», а також «бажанню народного визнання». «Прагнення безпеки» та «прагнення відповідності» мали б бути представлені переважно у типі робітника. — Прим. авт.
Robert. E. Park e Ernest W. Burgess,
16
Томас Ман (1571—1641) — англійський економіст, меркантиліст, фахівець із теорії грошей. Цитований твір вийшов друком майже за 25 років після смерті автора.
17
«Englands’s Treasure by Forraigne Trade, or the Ballance of our Forraigne Trade is the Rule of our Treasure. By Thomas Mun 1664», J. R. McCulloch (ed.),
18
Вільям Ральф Індж (1860—1954) — англійський письменник, англіканський священник, професор богослов’я у Кембриджі й настоятель собору Св. Павла, а також президент Товариства Аристотеля у Кембриджі.
20
James Murphy,
21
Вільгельм Людвіг барон фон Ешвеге (1777—1855) — німецький армійський офіцер і гірський інженер, архітектор-аматор. Оселився у Португалії, на замовлення корони збудував готичний Палац де Пена. Втік від французького вторгнення до Бразилії, де здійснив перше комплексне геологічне дослідження її надр.
22
Мезологія (екологія життєвих середовищ) — термін, запропонований А. Бертійоном у 1877 р. для вивчення довкілля.
23
Ґабріел Суареш ді Соуза (1540—1591) — португальський мореплавець і натураліст. Протягом 17 років життя у Бразилії написав трактат «Опис Бразилії» (1587 р.), де в енциклопедичній формі виклав відомості про флору і фауну країни, описав технологію вирощування бавовни та тютюну, а також докладно дослідив місцеві племена.
24
Вашку Фернандес Коутінью (1490—1561) — засновник бразильського штату Ешпіріту-Санту. Був одним з дванадцяти перших відкривачів-португальців, які досліджували та захоплювали землі, що пізніше стали Бразилією. Незважаючи на військовий фах, проявив себе талановитим управлінцем, будівничим і негоціантом.