Португальцям і меншою мірою іспанцям, поза сумнівом, належить першість у застосуванні моделі монокультурної латифундії, яку з часом засвоїли й інші народи. А родючі землі бразильського північного сходу, придатні для вкрай прибуткового розведення цукрової тростини, перетворили цей край на дослідницький майданчик, де протягом тривалого часу надзвичайно ретельно розроблялася організація сільського господарства, яка пізніше стала панівною для всіх європейських колоній на територіях зі спекотним кліматом. Безмежна кількість ситих цілинних земель привела до того, що великі сільські угіддя відігравали тут роль справжніх виробничих центрів. Залишалося тільки вирішити проблему робочої сили. І після кількох невдалих спроб залучити до праці індіанців з’ясувалося, що найлегшим виходом було розпочати завезення африканських рабів.
Можна сказати, що присутність негрів завжди була обов’язковим чинником поширення й розвитку колоніальної системи землекористування. Корінні мешканці цієї землі, судячи з усього, добровільно займалися видобутком корисних копалин, мисливством, риболовлею, певними видами ремесел і розведенням худоби. Утім, їм важко було призвичаїтися до старанної та методичної праці на плантаціях цукрової тростини. Від природи вони були схильні до менш рутинної праці, якою могли займатися без примусу та нагляду й обліку з боку чужинців. Оскільки їхній характер був надзвичайно мінливий, їм були недоступні такі поняття, як акуратність, сталість і точність, які становлять для європейця нібито другу натуру і здаються основними вимогами соціальної й громадської поведінки[25]. У результаті виникало взаємне непорозуміння, яке з боку індіанців майже завжди втілювалось у формі впертого опору, у тому числі мовчазного й пасивного, наказам панівної раси. У цьому вони були подібні арауканам з Антильських островів, про яких французькі поселенці казали, порівнюючи їх із неграми: «Regarder un scuivage de traveis c’est le battre, le battre c’est le tuer — battre un negre c’est le nourrir»[26].
У напівкапіталістичному виробництві, яке було здебільшого орієнтовано на зовнішнє споживання, неминуче повинні були переважати в основному кількісні критерії. Дійсно, лише з певними застереженнями можна застосовувати слово «сільське господарство» до процесів землевикористання, які широко впроваджувалися в країні на плантаціях цукрової тростини. За такого ведення господарства європейський підхід виявився ще більш згубним, аніж примітивні методи, які застосовували індіанці на своїх плантаціях. Якщо в деяких випадках поселенцям і вдалося закріпитися на місцевості, не варто пояснювати цей факт дбайливою прив’язаністю до землі, притаманною селянам суто аграрних народів. Річ у тім, що завдяки щедрій й багатющій природі Бразилії величезні земельні ділянки використовувалися й сьогодні ще використовуються як для розробки корисних копалин, так і для сільського господарства. Якби не було робочої сили рабів і цієї родючої землі, землі, яку розбазарюють і руйнують замість того, щоб ретельно оберігати, подібна ситуація була б неможлива.
Поза сумнівом, португальці прибули сюди у пошуках багатства, але багатства, здобутого ціною зухвалої відваги, а не ціною наполегливої праці. Саме того багатства, яке насправді вони звикли отримувати в Індії, торгуючи спеціями та дорогоцінними металами. Прибутки, які вони мали від самого початку, повністю покрили зусилля, витрачені на розведення цукрової тростини та виробництво цукру для європейських ринків, адже вони, зрештою, докладалися потом і кров’ю негрів, утім, слід було зробити так, аби ці зусилля були максимально примітивними, якнайкраще пристосувавши їх до чіткого виконання різних операцій.
Отже, природа цивілізації, розбудована португальцями в Бразилії із впровадженням цукрової промисловості, не була суто аграрною. Вона не була такою, по-перше, оскільки не цього прагнув авантюрний геній, який привів їх до Америки. По-друге, це пояснюється малою кількістю населення королівства, що не дозволило провести широкомасштабну еміграцію сільськогосподарських працівників. І нарешті, за тих часів сільське господарство не посідало провідних позицій у тогочасній Португалії. У тому ж самому 1535 році, коли Дуарте Коелью[27] висадився в дарованому йому Пернамбуку, гуманіст Кленардо[28], який писав із Лісабона своєму другові Латонію, повідомив про жахливі умови життя на селі: «Якщо десь до сільського господарства й ставляться з презирством, — писав він, — так це, безперечно, в Португалії. Отже, хочу тобі повідомити, що те, що є головним нервом кожної нації, тут украй послаблене. Навіть більше, якщо й є якийсь народ у світі, більш схильний до ліні, ніж португальці, то я навіть і не знаю, де він існує. Кажу передусім про тих, хто мешкає на південь від Тежу та дихає зблизу африканським повітрям». А через деякий час, у відповідь на критичні зауваження Себастьяна Мюнстера[29] на адресу мешканців Піренейського півострова, Даміан ді Ґойш[30] припускав, що сільськогосподарська праця менш приваблива для його співвітчизників, аніж морські подорожі та слава, здобута в боях і завоюваннях[31].
Коли ми шкодуємо, що рільник у Бразилії надзвичайно тривалий час нібито «чіплявся» за відсталі підходи, нехтуючи технічним прогресом, який міг би підвищити рівень виробництва, не слід забувати про зазначені вище чинники. Крім того, слід враховувати, що тропічний клімат часто ставить могутні та неочікувані перешкоди на шляху до впровадження технічних покращень. Якщо техніка ведення сільського господарства, запроваджена в Бразилії португальцями, у деяких випадках відставала від європейської — за багатьма параметрами навіть на тисячоліття, — то цьому не меншою мірою, ніж інерція та пасивність поселенців, сприяв й опір природи, природи, яка дуже відрізнялася від європейської. Наприклад, нечасте використання орала у нашому традиційному рільництві значною мірою пояснюється складнощами, які виникали під час його застосування на землях, де залишалася буйна тропічна рослинність. Тож стає зрозумілим, чому орало не набуло поширення, хоча такі спроби робилися задовго до тієї доби, коли, як вважається, воно було введено в ужиток.
Є дані про те, що на землях власників найбагатших плантацій тростини Реконкаву в Салвадорі (штат Баія) використання орала було поширене вже наприкінці XVII століття. У будь-якому разі слід пам’ятати, що його застосування обмежувалося винятково плантаціями цукрової тростини, де для отримання регулярних урожаїв потрібна заздалегідь очищена, вирубана та розрівняна ділянка. Утім, завдяки пам’яткам тієї епохи ми знаємо, що зазвичай плантатори-фазендейро використовували запряжки по десять, дванадцять або більше волів, які тягнули орало, що пояснюється не тільки слабкістю порід цих тварин у Бразилії, а й значними зусиллями, яких треба було докласти для освоєння й використання нових земельних ділянок[32].
Рільники зазвичай відвойовували нові земельні ділянки в глибині хащі, тому рідко два покоління минали без того, щоб якась фазенда не змінила свого розташування або власника. Подібна нестабільність, коріння якої, своєю чергою, сягає індіанських звичаїв, була ще одним підтвердженням застарілого характеру сільськогосподарської праці. Оскільки нікому не спадало на думку підживити виснажену землю добривом, тому й бракувало стимулів для здійснення яких-небудь прогресивних кроків. Швидко закріпилася думка про те, що бразильські землі витримують лише застосування палиці та мотики. У Сан-Паулу, як і в інших місцях Бразилії, спроби використання менш відсталих процесів розпочалися тільки з другого століття колонізації або трохи раніше — в інвентарній відомості, датованій 1637 роком, серед знарядь, які залишилися після одного рільника у районі Парнаіба, вже згадується «залізне рало»[33]. Це переконання було настільки сильним, що зачепило навіть мешканців королівства, як засвідчує в 1766 році один із капітан-генералів у листі на адресу тогочасного графа Оейраша[34]. Усі, стверджує він, дотримуються думки, що земля у Бразилії родюча лише на поверхні, «що не можна використовувати орало, що деякі вже користувалися ним і втратили все, що мали. Зрештою, всі кажуть в один голос одне й те ж саме»[35].
25
Або були пристосовані до цих «цивілізованих» норм тільки поверхово, не занурюючись в їхню сутність, щось схоже на те, як, наприклад, актор, що грає роль, яка йому дісталася, або дитина, що декламує завчений напам’ять урок. Щось подібне відбувалося й у місцях розташування єзуїтських місій, де після вигнання священників індіанці в переважній більшості поверталися до своїх колишніх умов існування. — Прим. авт.
26
Недоброзичливий погляд для дикуна — неначе биття, бити його — означає його вбивати. Натомість бити негра — значить його виховувати (фр.).
Jean B. du Tertre, Hisíoire générale des Aniilles, n (Paris, 1667), p. 490.
27
Дуарте Коелью (1485—1554) — один із військових і адміністративних португальських керівників Бразилії, капітанства Пернамбуку. Йому приписують походження назви м. Олінда: начебто, піднявшись на плато, він скрикнув «Òlinda situacam para se fundar uma villa!» (Яке чудове місце для нового міста!).
28
Ніколас Кленардо (1495—1542) — фламандський філолог і мандрівник, один із найвідоміших гуманістів епохи Відродження, знавець і викладач грецької, арабської та івриту, прихильник мирного діалогу з арабським світом.
29
Себастьян Мюнстер (1489—1552) — німецький учений епохи Відродження. Був францисканським ченцем, пізніше став прибічником Реформації. Викладав єврейську мову, богослов’я та математику. Найвідоміша його праця «Cosmographia» (Базель, 1544) — чудове зведення історико-географічних і біологічних даних, взірець для тих, хто створював космографічні дослідження після нього.
30
Даміан ді Ґойш (1502—1574) — португальський мислитель-гуманіст, дипломат, перекладач, історик, композитор, мандрівник, зберігач Королівських архівів. За свої передові праці переслідувався інквізицією.
32
«Офіційне повідомлення намісника Дона Фернанду Жозе ді Португал Дону Родрігу ді Соуза Коутінью, в якому йдеться про використання биків і плугів у культурі обробки землі, а також про використання відходів цукрової тростини без вмісту цукру як палива для печей і на цукрових заводах. Баія, 28 березня 1798 р.». –
33
34
Граф Оейраш Себастьян Жозе ді Карвалью-і-Мелу, маркіз ді Помбал (1699—1782) — найвпливовіший португальський політик епохи Відродження, найяскравіший представник «освіченого абсолютизму». Фактично керував Португалією під час правління Жозе I (1750—1777) і очолював відновні роботи після жахливого Лісабонського землетрусу.
35