Якщо подібне траплялося з португальцями, то не дивно, що вже у наші дні такі самі хижацькі й згубні методи використовують поселенці суто германського походження, до того ж не тільки в тропічній зоні на низинах штату Ешпіріту-Санту, а й в регіонах з відносно помірним кліматом, як-от Ріу-Гранді-ду-Сул[36]. У будь-якому разі це пояснюється головно тим, що ці поселенці були за походженням із торгового чи міського середовища. Їхня незначна кількість, обмежені статки, які вони мали у своєму розпорядженні при переїзді зі Старого Світу, значною мірою пояснюють ту квапливість, з якою вони запозичували техніку праці бразильців португальського походження[37]. Можна сказати, що в сільському господарстві погані методи, а саме застарілі, шкідливі та спрямовані тільки на отримання непомірного й негайного зиску, мають тенденцію витісняти прогресивніші методи землекористування. Сталося так, що в Бразилії місцеві умови від самого початку майже нав’язували переселенцям чимало цих «поганих» методів, і щоб позбутися їх, потрібні були енергійність, терплячість і системний підхід.
Із упевненістю можна стверджувати тільки те, що португальці та їхні нащадки ніколи не відчували справжнього стимулу прикладати для цього певні зусилля. Їхнє порівняння з колонізаторами інших земель, де переважало сільське господарство, що ґрунтувалося, як і наше, на рабській праці, на монокультурному виробництві, на великій приватній власності, завжди унаочнювало, як багато вони вимагали від землі і як мало від неї отримували. За винятком суто кількісного критерію, методи, які вони впровадили в Бразилії, не показували жодного суттєвого поступу порівняно з тими, які ще до них практикувало корінне населення країни.
Контраст між звичайними умовами сільськогосподарської праці в Бразилії, навіть у другій половині ХІХ століття, та умовами, які переважали на півдні США, більш разючий, ніж ті схожі риси, які так люб’язно підкреслюють і перебільшують деякі історики. Фазендейро — вихідці з південних штатів Америки, які близько 1866 року емігрували до Бразилії й вплинули, свідомо чи ні, на поширення використання орала, культиваторів, коліс і боронування на сільських угіддях штату Сан-Паулу, далеко не поділяли подібної думки. Деякі документи тих часів, навпаки, свідчать про той подив, ба навіть страх багатьох із них, який на них справили надзвичайно примітивні методи, що панували там. В одному з цих документів ідеться про те, що бразильські раби вирощували бавовник так само, як північноамериканські індіанці — кукурудзу[38].
Головний принцип, на якому від самого початку колонізації створювалося багатство країни, ні на мить не втрачав свого значення в аграрному виробництві. Усі прагнули витягнути із землі її багатства, не приносячи при цьому великих жертв. Або ж, як казав найдавніший бразильський історик, вони хотіли користуватися землею не як господарі, а як узуфруктуарії[39] — «тільки користуватись її плодами та залишати її після себе зруйнованою»[40].
За цих обставин і не потрібно було осучаснювати застарілі методи індіанців, ґрунтовані на законі мінімального зусилля, якщо тільки, ясна річ, вони давали змогу отримати максимальний зиск. Будучи надзвичайно пасивними, наші колонізатори легко тут акліматизувалися й поступилися чарам землі та її споконвічним мешканцям, не намагаючись нав’язати їм незмінні та непорушні правила. Цим португальці відрізнялися навіть од іспанців. У більшості своїх володінь в Америці іспанці дуже рідко ідентифікували себе з місцевою землею та її населенням. Обидві культури зазвичай майже перехльостувалися. А серед нас європейське панування у цілому було м’яким і ненав’язливим, ми більше прислухалися до законів природи, ніж до правил і наказів. Життя тут здавалося незрівнянно лагіднішим, гостиннішим і далеким від соціальних, расових і моральних розбіжностей. Наші колонізатори були передусім людьми, які вміли відтворювати те, що вже було зроблено до них, або те, чого їх навчило повсякденне життя. Зручно влаштувавшись на землі, вони не дуже поривалися докладати зайвих інтелектуальних зусиль. Господь Бог здавався їм занадто духовною, віддаленою та потойбічною реальністю, аби втручатися в їхні щоденні справи.
До цього слід додати, що існував інший, досить типовий бік їхньої надзвичайної соціальної гнучкості: повна або майже повна відсутність серед португальців будь-якої расової зверхності, принаймні цієї впертої та ворожої до будь-яких компромісів, яка притаманна північним народам. Ця риса національного характеру, яка зближає їх з іншими народами латинського походження, а надто з африканськими мусульманами, легко пояснюється тим, що на час відкриття Бразилії португальці в етнічному плані вже були частково неоднорідні. Навіть за наших часів антропологи підкреслюють, що португальців можна за національними відмінностями відрізнити від їхніх власних сусідів і братів — іспанців, — оскільки в їхніх жилах тече негритянська кров. До цього можна додати, що корінне населення Східної Африки вважало їх майже собі подібними та поважало набагато менше, ніж інших європейців. Так, стверджують, що на позначення різних народів Європи, у мові суахілі завжди розрізнюють: європейці та португальці[41].
У нашому випадку Бразилія не представляла собою нічого нового. Змішування з кольоровим населенням широко розпочалося у самій метрополії. Уже до 1500 року завдяки праці негрів, привезених із заморських володінь, у королівстві стало можливим збільшити площу оброблюваних земель, вирубати хащі, осушити болота та розорати цілину, що дозволило заснувати нові поселення. Негайна користь від їхньої праці призвела до безупинного зростання попиту до таких засобів матеріального прогресу у країні, в якій дедалі зростало презирливе ставлення до брудної праці[42].
Жаління такого собі Ґарсії де Резенде[43], висловлені близько 1536 року, здається, чудово відображають тривогу, яку серед розсудливих людей викликало це мовчазне й таємне вторгнення, що загрожувало розхитати расові підвалини, на яких традиційно ґрунтувалося португальське суспільство:
Пер. Л. Губарєвої
У вже згаданому нами листі від Кленардо до Латонія, написаному в ту ж саму епоху, розкривається, як у Португалії катастрофічними темпами зростала кількість рабів. Будь-яка праця виконувалася неграми або полоненими маврами, які якщо й відрізнялися чимось від тяглової худоби, так тільки зовнішністю. «Я думаю, — зазначав він, — що в Лісабоні рабів і рабинь більше, ніж португальців». Важко було знайти помешкання, в якому не було принаймні однієї негритянки. У заможніших людей були раби обох статей, а деякі мали неабиякі прибутки від продажу дітей рабів. «Я навіть почав думати, — підкреслює цей гуманіст, — що вони розводять рабів так, як інші розводять голубів для продажу на ринку. Їх не тільки не збурює розбещена поведінка рабинь, вони навіть сподіваються на щось подібне, бо плід немов сам виходить з живота: ніби й сусід не винен та й я не знаю, хто з африканських рабів може заявити на нього права»[45].
36
Dr. Ernst Wagemann,
(München, Leipzig, 1915), p. 72 e seg.; Otto Maull,
37
Див. примітку «Стійкість хижацького способу землекористування» наприкінці розділу. — Прим. авт.
39
Узуфруктуарій — встановлене законом або зазначене в угоді на певний період часу право користування майном, що належить іншій особі, з привласненням плодів, проте зберіганням права власності тієї особи.
42
Costa Lobo,
43
Ґарсія де Резенде (1470—1536) — португальський поет, полеміст, видавець, музикант і архітектор. Також зробив дипломатичну кар’єру.
44
Garcia de Resende, «Miscellanea»,