— Дивися! — прошепотів він, випростуючи руку.
Брюс, який стояв, припавши на коліно, здригнувся і від несподіванки аж онімів. Не вище, ніж за тридцять футів над ними, здіймалася велика скеля, яка формою нагадувала величезну скриню, і на тій «скрині», звісивши лапи, лежав чорний ведмідь-барибал. На лискучому хутрі весело вигравали сонячні промені.
Брюс добрих півхвилини роздивлявся, а тоді широко усміхнувся:
— Спить без задніх ніг! Джиммі, хочеш розважитися?
Він поклав на землю рушницю і витяг довгого мисливського ножа. Провівши пальцем по гострому лезу, приглушено реготнув.
— Джиммі, тобі ще не доводилося бачити, як ведмідь дає драла? Зараз я тобі покажу! Ти залишайся тут...
І він повільно й тихесенько подерся пагорбом до скелі. А Ленгдон, тамуючи подих, чекав, що буде далі. Двічі Брюс озирався, й щоразу на його обличчі грала широченна усмішка. Мине якась хвилина-друга — і Ленгдон стане свідком незабутнього видовища: здоровезний ведмідь тікатиме до вершин Скелястих гір, неначе полохливий заєць. Розважаючи себе цією думкою, він не зводив очей з довготелесої фігури Брюса, що долав дюйм за дюймом, і вже заздалегідь смакував кумедне видовище.
Нарешті Брюс дістався скелі. Блиснуло на сонці довгасте лезо ножа, і гостра сталь на півдюйма уп’ялася у ведмежу лапу... Те, що сталося потім, назавжди врізалося в пам’ять Ленгдона. Ведмідь далі лежав нерухомо. Брюс удруге штрикнув його — і знову жодної реакції. Штрикаючи ведмедя вдруге, Брюс майже не ворушився, зливаючись зі скелею, до якої притискався. Потім він знову поглянув на Ленгдона, і той зрозумів, що тут щось не так.
— Хай йому лихо! Ти таке бачив? — озвався він, повільно зводячись на ноги. — Наш ведмедик не спить — він просто мертвий!
Ленгдон швидко піднявся до нього, і вони удвох обігнули скелю. Брюс і далі тримав ніж у руці, а на його обличчя набігло збентеження, від чого воно видавалося трохи кумедним. Якийсь час він заніміло дивився на мертву тварину.
— Скільки живу, такого ще не бачив, — сказав він нарешті, повільно ховаючи ніж у піхви. — Це ведмедиця, у неї були ведмежата, і судячи з усього, ще зовсім малі.
— Вона полізла, щоб дістати гофера, й зірвалася зі скелі, так? — поцікавився Ленгдон. — І розбилась на смерть.
Брюс кивнув.
— Скільки живу, такого ще не бачив, — повторив він. — Я ніколи не міг зрозуміти, як це вони так підривають схили, але такого ще не бачив. Цікаво, де її ведмежата? От нещасні чортенята!
Брюс опустився навколішки й уважно оглянув соски загиблої ведмедиці.
— Малят було не більше двох, а може, й взагалі одне, — підсумував він і підвівся з землі. — Вік — близько трьох місяців.
— І що тепер, вони помруть з голоду?
— Якщо маля одне, то, мабуть, так. Воно одне, молока хоч залийся, добувати додатковий харч потреби не було. Ведмежата — як людські дитинчата: їх можна рано перевести на звичайну їжу, а можна доти годувати молоком, поки воно вже матір не почне наздоганяти зростом. От що буває, коли піти з дому, залишивши дітей самих, — підсумував повчально Брюс. — Якщо колись одружишся, Джиммі, не дозволяй своїй дружині так робити. Трохи за тими дітьми не доглянеш, — і вже маєш мороку: як не хату спалять, то руки-ноги собі поламають.
З цими словами Брюс повернувся і пішов собі далі гірським схилом, уважно оглядаючи долину. Ленгдон пішов за ним, міркуючи про те, яка доля могла спіткати ведмежа чорної ведмедиці. Тим часом Мусква спав на кам’яній терасі, притиснувшись до Тора. Йому снилася мати, яка лежала мертва на горі, але снилась вона живою, і, дивлячись на неї, він тихо пхинькав уві сні.
Розділ восьмий
ерші промені сонця осяяли терасу, де ночували Тор і Мусква. Сонце сходило над землею, зігріваючи каміння. Тор прокинувся, потягнувся, але вставати не поспішав. Рани вже не дошкуляли, а після сапусавіну та ситної вчорашньої вечері він взагалі розкошував, от і не дуже поспішав покинути цей залитий сонячним світлом кам’яний закутень. Тор лежав і з цікавістю роздивлявся малого Мускву. А той, сховавшись від нічної холоднечі, умостився йому між передніми лапами, де було затишно і тепло, і досі спав, додивляючись свої дитячі сни та час від часу зворушливо схлипуючи.
А по деякім часі Тор зробив те, чого досі за ним не водилося: він обнюхав пухнастий клубочок, що сопів межи лапами, й лизнув червоним язиком мордочку ведмежати. Мусква, якому, мабуть, досі снилася ведмедиця, лише тісніше пригорнувся до гризлі. Як біле дитинча, котре спочатку не викликає в дикунів нічого, крім бажання убити його, мало-помалу завойовує серця червоношкірих, так і Мусква якимось дивовижним чином увійшов у Торове життя.