— Навіть якби я знав, що не зроблю жодного пострілу, то й тоді пройшов би хоч п’ять тисяч миль, аби лиш це побачити, — озвався він. — Тут, Брюсе, є на що подивитися і є над чим замислитися. Гризлі живий і нікуди не дінеться. Цей лежить мертвий, ще кілька годин, — і почне розкладатися. Якщо ця сцена може розповісти нам якусь історію, я дуже хотів би докопатися до неї.
Він знову й знову обходив поле бойовиська, вивчаючи втоптану землю, великі потемнілі плями запеченої крові, смуги драної шкури, страшні рани на тілі мертвого барибала. Брюса ж тим часом більше цікавила туша карибу на узліссі. Після півгодинних оглядин він покликав Ленгдона:
— Джиммі, ти хотів знати, що тут сталося? Якщо тобі цікаво, я розповім.
Завівши Ленгдона в лісок, він показав йому заглиблення в землі за кілька кроків від узлісся. Криваві плями незаперечно свідчили про те, що тут Тор ховав упольовану тушу карибу.
— А знаєш, Джиммі, твоя правда, — промовив Брюс. — Наш ведмедик таки м’ясоїд. Учора увечері на тій галявині він уполював карибу. І це був точно гризлі, а не барибал, бо сліди на узліссі належать саме гризлі. Ходімо, покажу тобі, де він напав на оленя!
Він вивів Ленгдона на галявину і показав місце, з якого Тор приволік дворічника карибу. Місце ведмежого бенкету було позначене шматками недоїденого м’яса та чималими кривавими плямами.
— Він спершу попоїв, а рештки туші заховав у заростях бальзамів, — пояснював Брюс. — А вранці тут вештався барибал, він зачув запах м’яса і поцупив тушу. Згодом гризлі повернувся сюди, щоб поснідати, — і от чим усе закінчилося! Оце і є твоя історія, Джиммі!
— А... він може повернутися до туші? — поцікавився Ленгдон.
— Нізащо! — запевнив його Брюс. — Навіть здихаючи з голоду, він уже не поткнеться до неї. Тепер для нього це місце — як зміїна отрута.
З цими словами Брюс залишив Ленгдона сам на сам із його роздумами, які йому навіювало криваве бойовисько, та подався шукати ведмежих слідів. Ленгдон добру годину просидів у затінку бальзамів, відтворюючи подробиці змагання двох велетнів. Він раз у раз підводився, відкриваючи щось нове чи утверджуючись у тому, що вже знав.
А тим часом горянин фут за футом прочісував ущелину. Цього разу Тор не залишив кривавих слідів, але Брюс непогано упорався й без них. І там, де інший не побачив би нічого вартого уваги мисливця, він знаходив чіткі ознаки ведмежої присутності. Коли Брюс повертався до Ленгдона, який уже дописував свої нотатки, його обличчя сяяло від задоволення.
— Ведмідь подався у гори, — коротко кинув він.
Було вже пополудні, коли мисливці подолали безладно захаращений «кар’єрний» скіс і пройшли баранячою стежкою до місця, з якого Тор із Мусквою спостерігали, як орел краде ягня. Попоївши, уважно оглянули діл: Брюс у підзорну трубу, а Ленгдон — у бінокль. По тривалій мовчанці Брюс, опустивши свою оптику, звернувся до Ленгдона:
— Тепер я, схоже, зрозумів, де його територія. Оця долина і он та. Наш табір далеко південніше — бачиш, там ліс? Наше стійбище там. Що ти скажеш на те, щоб ми взяли коней і гайнули через хребет сюди?
— І до завтра дали спокій нашому гризлі?
Брюс кивнув.
— Ми все одно не можемо стежити за ним, поки наші коні прив’язані отам біля струмка.
Ленгдон сховав бінокль у футляр і встав.
Раптом він насторожився.
— Що це було?
— Я нічого не чув, — стенув Брюс плечима.
Якийсь час вони стояли поруч один біля одного і прислухалися. Свиснув коротко вітер, і знову стало тихо.
— Ану слухай! — прошепотів Ленгдон, і голос його затремтів від раптового хвилювання.
— Та це ж собаки! — скрикнув Брюс.
— Еге ж, собаки!..
Вони посунулися вперед, повернулись обличчям на південь, і до них долинуло віддалене завзяте валування ерделів!
Це прийшов Метусин, і він шукав їх у долині!..
Розділ одинадцятий
op був у тому стані, який індіанці називають пімутао. Його тваринний розум одразу зрозумів, що два і два — це все-таки щось, і хоча він не знав, що два й два — це чотири, його життєва математика була по-своєму наукою точною, і вона стверджувала: треба йти прямо на північ.
Тої миті, коли Ленгдон і Брюс дійшли туди, де бараняча стежка йшла гірським пасмом, і слухали далекий гавкіт псів, маленький Мусква був на грані відчаю. Здавалося, блуканню за Тором уже не буде кінця-краю.
Через годину після того, як вони зійшли з баранячої стежки, двоє ведмедів дочвалали до невеликого узвишшя, де проходила лінія вододілу. Звідси один струмок ніс свої води до озера Такла, а другий прямував на північ, до річки Бебін, що впадала у Скіну. Швидко спустилися у якесь пониззя, і Мусква вперше у житті ступив на болотистий ґрунт. Подекуди трава була така густа й буйна, що він не бачив Тора, й орієнтуватися доводилося на звук.