Якось опівдні Тор ішов повз озерце, проминути яке просто так не зміг. Озерце було вузьке — якась дюжина футів, не більше — зате вода у ньому аж кипіла від форелі. Вона потрапила сюди під час весняних повеней, а коли вода зійшла, то риба залишилася відрізаною від глибших приток річок Бебін і Скіни. І порятунку із цієї пастки можна було очікувати лише від наступної повені.
Один кінець озерця мав два фути глибини, другий — кілька дюймів. Узявши це до уваги, гризлі рішуче посунув туди, де було глибше. Мусква, стоячи на березі, бачив, як шалено заметушилися на мілині блискучі рибини. Тор повільно брів по воді, й коли води під ним зосталося на вершок, риба в паніці рвонула назад, на глибину.
І знову замиготіла величезна лапа Тора, раз у раз здіймаючи фонтани бризок. Перший такий фонтан влучив у Мускву і збив його з ніг, але разом із водою на берег викинуло двофунтову рибину. Спритно хапнувши її, той відбіг від озерця подалі та заходився їсти. Вода кипіла від потужних ударів, і форель, остаточно очманівши, не знала, куди плисти. І лиш коли на березі лежало близько дюжини рибин, Тор нарешті вгомонився.
Тор так захоплено рибалив, а Мусква трощив свою форель, що ніхто й не помітив, коли і звідки взявся новий компаньйон. Коли ж вони його побачили, то з добрих півхвилини стояли — Тор в озерці, а Мусква на березі, з рибою, — і мовчки дивилися на зайду. Поява ця була настільки несподіваною, що обидва немов остовпіли.
Зайдою був старий гризлі. Він підійшов до Торової риби і спокійнісінько, наче це він її наловив, почав наминати одну рибину за другою. А для ведмедя немає більшої образи, ніж таке поводження з його трофеями. Це відчув навіть Мусква. Він очікувально поглянув на Тора. Пахло бійкою, і він, заздалегідь її смакуючи, лизнув щоки зсередини.
Тор повагом пішов до берега. Вийшов із озерця, зупинився. Два гризлі скинули один на одного оком, і зайда, навіть дивлячись на Тора, не облишив рибину. Ніхто не гарчав і не вишкірявся. Мусква не побачив жодного натяку на ворожнечу. На превеликий його подив, Тор зупинився за три фути від непроханого гостя і заходився й собі спокійно ласувати рибою!
Напевне, людина і справді вінець усіх Божих діянь, та якщо говорити про повагу до старших, то часто-густо поведінка гризлі шляхетніша, ніж людська. Тор не став відганяти старого ведмедя від риби, навіть кігтем його не зачепив. Він дозволив старому звірові їсти те, що тому не належало, а чи багато хто з людей учинив би так само? Той ведмідь був не тільки старий, а й недужий. Зростом він не поступався Торові, але у ширину був тонший аж удвічі. Тонка шия і вузька голова — ознаки ведмежої старості — сприймались як глузування зі звіра. Індіанці звали такого гризлі Куяс Вапуск, тобто «старий ведмідь, який от-от помре». Вони не зачіпали його, не чинили йому кривди. Інші ведмеді так само терпіли літнього родича, і якщо той опинявся поруч під час трапези, гостинно ділилися харчем. Білі ж люди таких ведмедів убивають.
Цей дідуган просто гинув від голоду. Кігті його від старості повипадали. Хутро поріділо, і де-не-де просвічувала гола шкіра, за зуби правили червоні затверділі ясна. Якщо він доживе до осені й заляже у зимову сплячку, вона буде для нього останньою. А може бути й так, що смерть завітає до гризлі набагато раніше. І тоді, передчуваючи її прихід, Куяс Вапуск знайде в горах якусь невідому печеру чи глибоку ущелину, й зустріне там свій кінець. Бо ані Брюс, ані Ленгдон не чули ще про жоден випадок, щоб у Скелястих горах хтось знайшов кістяк чи мертву тушу гризлі, померлого від старості!
І величезний Тор, гнаний мисливцями, змучений раною, здається, розумів, що для Куяса Вапуска цей бенкет, найімовірніше, останній у житті. Бо він уже надто старий, щоб рибалити чи полювати. Навіть викопувати ніжне коріння лілей йому вже не до снаги. Старий звір ласував до кінця, а коли не зосталося жодної рибини, Тор та його вірний Мусква рушили далі.
Розділ дванадцятий
усква вже дві години героїчно плентався за Тором, а той все йшов та йшов на північ, мов заведений. Від того місця, де вони зійшли з баранячої стежки, їх відокремлювало добрих двадцять миль, та для малого рудомордого ведмедика вони були як навколосвітня подорож. За звичайних обставин ведмежа не покидає рідних місць аж до другого року життя, а подеколи — і до третього.
Досі, бредучи долиною, Тор старанно обминав гірські схили. Найлегше пересуватися було понад струмком, і він простував цим шляхом. За три-чотири милі від озерця, де вони залишили старого ведмедя, він раптом різко повернув ліворуч, а по деякім часі вже й Тор, і Мусква дерлися вгору схилом. Чверть милі довелося підійматися довгим зеленим пагорбом, який привів їх до ущелини з гладеньким дном (відчутне полегшення для стертих лап Мускви), а вже відтіля вони без клопотів перебралися до іншої долини. Це була долина, тільки на двадцять миль південніше, у якій Тор убив барибала.