Коли доходила десята й ведмідь у теплій шубі почувався на осонні, як у напаленій лазні, Тор відійшов до водоспаду і знайшов серед тамтешніх скель місцину, де було прохолодно, як у старожитній келії. То була невеличка печерка. Пісковик і сланець, які її оточували, були темні від талої води, що безперервними цівками струменіла із засніжених вершин.
Тор полюбляв приходити сюди в липневу спеку, однак на Мускву ця місцина справила гнітюче враження, він набагато комфортніше почувався на сонці. Тож за годину-другу він покинув Тора в його фригідарії[44], а сам пішов оглядати не дуже надійні карнизи.
Спочатку все було гаразд, аж поки він не став на зеленаву сланцеву поверхню, якою стікала вода. Вода текла не одне століття, і сланцеві скоси блищали, неначе відполіровані перлини, й були такі слизькі, як стовп, намащений лоєм. Земля втекла з-під лап швидше, ніж Мусква встиг щось зрозуміти. Він і незчувся, як шугонув в озерце, що лежало на сто футів нижче. Мусква котився слизькою поверхнею, безперервно перекидаючись. Ось він шубовснув у заповнену водою виїмку, і його понесло далі. Як гумовий м’яч, злітав над крихітними водоспадами і летів далі так швидко, що аж дух перехопило. Він був осліплений, оглушений водою та падінням, а швидкість зростала з кожним ярдом. Ще на початку карколомного падіння Мусква спромігся кілька разів перелякано вискнути, і Тор стрепенувся, почувши знайомий голос.
У тому місці, де вода з вершин впадала в озеро, здіймався прямовисний каскад десяти футів заввишки, і Мусква з розгону ковзнув з кам’яного порога, пролетів двадцять футів повітрям і, з плюскотом шубовснувши у воду, зник у глибині. Він опускався все нижче й нижче, туди, де було чорно, зимно й не було чим дихати. На щастя, підшкірний жир спрацював як рятувальний пояс і не дав піти на дно, тож дуже скоро малюк виринув на поверхню води і почав гарячково гребти усіма чотирма лапами. Це було його найперше плавання. Коли ж нарешті він видерся на берег, то був такий зморений, що ледь стояв.
Поки він лежав, одсапуючись, ледь живий з переляку, до нього з гори спустився Тор. Коли Мусква загнав собі в лапу голку дикобраза, мати влаштувала йому гарну прочуханку. Ведмедиця робила так щоразу, коли Мусква встрявав у халепу, вона вважала, що це дуже гарний спосіб виховання. Здебільшого знання вганяють у ведмежат твердою лапою, тож і тепер, якби вона була жива, Мускві добряче перепало б на горіхи. Та Тор лише обнюхав ведмежа й, упевнившись, що все минулося, знов узявся за випорпування собачого кореня.
Аж ось у самісінький розпал роботи він раптово завмер. Постояв півхвилини, знерухомілий, наче статуя. Мусква саме стрибав і обтрушувався. А потім і той щось почув. Вони обидва виразно чули якийсь звук. Повільним, граціозним рухом гризлі встав на задні лапи, випростався на весь зріст. Він розвернувся мордою на північ, пригнув вуха вперед. Легенько засмикались м’язи чутливого носа. Ні, запахів не було. Зате був звук!
Із-за круч, які вони не так давно перейшли, долинав дивний шум, з яким він ще жодного разу не стикався. Це був собачий гавкіт.
Ще зо дві хвилини Тор стояв на задніх лапах, і за цей час не ворухнувся жоден м’яз величезного тіла, тільки дрібно тремтів ніс. Сюди, в цю улоговину, що притулилася під горою, було важко дістатися навіть звукам. Тор швидко став на всі чотири і схилом, де ночувало бараняче стадо, поквапився на південь. Мусква метнувся за ним.
Пройшовши сто ярдів, Тор спинився, розвернувся і знову встав на задні лапи. Мусква й собі обернувся туди. Повів вітру, злетівши в долину, доніс до них валування псів.
За якихось півмилі, а може й ще менше, узяла свіжий слід зграя Ленгдонових ердельтер’єрів, що були навчені полювати на ведмедя. За ними, відстаючи на чверть милі, бігли Ленгдон і Брюс. Несамовите валування свідчило про те, що пси добре відчувають слід, а відстань між ними та звіром невпинно скорочується.
Тор, зачувши цей гавкіт, відчув азарт ще більший, ніж мисливці. Непомильний звіриний інстинкт підказував гризлі, що у його світ безцеремонно увірвався новий ворог. Він його не боявся. Однак той-таки інстинкт підказував, що треба вшиватися звідси, і він знову подерся кручею, аж поки не доліз до кам’янистої западини. Тут він укотре зупинився і завмер в очікуванні. Незнайомі галасливі створіння летіли сюди, мов на крилах. Тор чув, як вони вже видираються схилом, ще трохи — і вихопляться до нього...
Край западини був на рівні ведмежих очей, і Тор одразу уздрів вожака, коли той опинився на видноті й на мить зупинився, чітко вимальовуючись проти неба. Інші ерделі швидко його наздогнали. З півхвилини собаки нерухомо стояли на краю, оглядали западину і вдихали густий дух ведмедя, що ширяв у повітрі.