Тор, нерухомий, як камінь, і собі роздивлявся нападників. Із глибини широких ведмежих грудей вже рвалося на волю страшне загрозливе гарчання. І лиш тоді, коли зграя, несамовито валуючи, ринула вниз улоговиною, він продовжив свою ретираду. Наївно було б думати, що він утікав, злякавшися псів. Гризлі просто пішов собі далі, адже ходити було для нього так само природно, як і дихати. Він не шукав бійки і навіть не збирався доводити свої права на галявину та озерце під горою. Хіба мало на світі галявин і озерець? Він був не з тих, що лізуть у бійку коли треба і не треба. Проте він був завжди готовий дати відсіч знахабнілим чужинцям.
Обминаючи тут і там кам’яні брили, Тор грізно гарчав і лютився дедалі більше. Разом із нерозлучним Мусквою він виліз на скелю, видерся на масивний стрімчак і запетляв між кам’яними брилами завбільшки з невеличкий дім. Щоразу Тор обирав такий маршрут, щоб його міг пройти не тільки він, а й Мусква. Якось він переліз із скелі на шар пісковику, що лежав трохи вище, а Мусква залишився внизу, не здатний повторити його шлях. Тоді, не довго думаючи, гризлі зліз і обрав іншу стежку.
Тепер собаче гавкання долітало із дна западини. А коли, немов на крилах, почало стрімко наближатися, Тор збагнув, що зграя вже видряпується угору зеленим схилом. Він знову зупинився, і цього разу вітер доніс собачий запах, сильний, насичений.
Від цього запаху він напружився усім тілом, а лють у ньому почала наростати з новою силою. Собаки принесли із собою запах людини!
Тор посунув швидше. Лютий і водночас радісний гавкіт собак уже лунав не далі, як за сотню ярдів, коли він ступив на вузенький, футів двадцять завширшки, карниз, утворений унаслідок зсуву порід. Один його край підпирав прямовисну скелю, а другий різко обривався вниз, закінчуючись урвищем, що мало футів сто завглибшки. Сам же карниз перегороджувала величезна брила, яка впала з гори, залишивши вузенький (заледве ширший за самого Тора) прохід. Велет-гризлі довів Мускву до цього проходу і різко обернувся назад, пропускаючи ведмежа. Тепер він стояв між собаками й Мусквою. Мати-ведмедиця за подібних обставин загнала б малого у якусь шпарину в кам’яній поверхні. Тор же учинив інакше. Він знову встав на задні лапи, готуючись грудьми зустріти близьку небезпеку.
Пройшовши футів зо двадцять по карнизу, Тор обігнув прямовисний скелястий виступ і страшними, налитими кров’ю очима оглянув підготовлену для нападників пастку.
Собача зграя валувала зовсім близько. Вона тісною купкою долетіла до виступу, і наступної миті перший із ерделів кулею вилетів на арену, яку обрав собі для оборони Тор. Решта ерделів так тісно збилася докупи, що ті, що бігли серед перших, не встигли зупинитися й під натиском задніх із розгону налетіли на ведмедя.
Грізно заревівши, Тор напустився на собак. Раз у раз мигтіла могутня правиця, то здіймаючись, то знову падаючи на ерделів. Мускві навіть здалося, що Тор уже втоптав у землю добру половину зграї. Страшно клацнули зуби: це Тор перекусив хребет найближчому з нападників. Могутній удар лапою — і ще один упав мертвий, а собача голова покотилася по землі, залишаючи густий кривавий слід.
Він рвонув уперед, і перш ніж ерделі отямились, так ушкварив одного з них, що той перелетів увесь карниз і розбився об кам’яне дно урвища. Все сталося блискавично, за якихось півхвилини, за цей час уцілілі пси устигли відступити від Тора.
Ерделі Ленгдона були не з тих, хто може здатися після першої невдачі. Усі собаки належали до бійцівського роду, а після вишколу, який пройшли у Брюса й Метусина, вони полізли б хоч до дідька в зуби. Тому жахлива смерть трьох ерделів уразила їх не більше, аніж вони самі — величезного гризлі.
Меткі, як блискавки, вони мигтіли біля Тора, припадаючи на передні лапи, готові будь-якої миті відскочити назад чи вбік, щоб уникнути раптового нападу, а їхній гавкіт перетворився на безперервне уривчасте дзявкання. Мисливцеві цей звук зазвичай підказує, що звіра загнали до глухого кута, і наступне слово — за ним. Власне, роль ерделів у тому й полягає, щоб дошкуляти загнаному звірові, набридати йому, раз у раз затримувати його доти, поки на сцені з’явиться мисливець і поставить крапку. Коли собаки б’ються з ведмедем, це виглядає все-таки як чесний, хоч і кривавий, двобій. Із втручанням же людини з рушницею все перетворюється на цинічне убивство.
Якщо в ерделів були свої хитрощі, то й Тор теж був не в тім’я битий. Після трьох-чотирьох нападів, які минулися безслідно для вертких собак, він почав повільно відступати до скелі, біля котрої причаївся Мусква, й собаки знову напосілися на нього.