Тор, відбиваючись від собак, ярд за ярдом, продирався догори. Він люто гарчав на знавіснілих псів і вже зовсім не зважав ані на запахи людей, ані на дивні спалахи та виляски, ані навіть на смерть. А внизу, за півтисячі ярдів від нього несамовито лаявся Ленгдон. Ерделі взяли ведмедя в щільну облогу: щоб поцілити його, не могло бути й мови.
І поки Тор біг схилом, оскаженілі від крові ерделі ані на крок не відступали від нього, затуляючи собою. Нарешті він перевалив через гребінь. Але й за гребенем собаки вперто чіплялися до величезного гризлі, який утікав подалі від смертельної загрози, котру таїла у собі людська присутність. Для деяких собак ця тривала й азартна гонитва теж стала останньою у житті.
Розділ чотирнадцятий
идячи у своєму сховку, Мусква чув останні звуки сутички на кам’яному карнизі. Ущелина — звичайна тріщина у кам’янистій породі — скидалася формою на літеру V, і Мусква забився у неї на всю глибину. Він бачив Тора, який проходив по карнизу уже після того, як здолав четвертого ерделя. Чув, як проклацали по каменю ведмежі кігті, і зрозумів, що гризлі пішов далі, а за ним побігли і його переслідувачі.
Однак виходити він ще боявся. Ці дивні звірі, вихопившися сюди з долу, нагнали на нього смертельного жаху. От Піпунаскуса він не боявся взагалі. І навіть величезний барибал, якого переміг недавно Тор, не викликав у Мускви такого жаху, що його вселяли у нього незнайомі створіння з червоними пащами й білими іклами. Тож він не поспішав вилазити зі свого сховку і сидів, загнаний в ущелину, наче пиж у рушничний ствол.
Однак ще не вщух удалині собачий лемент, як Мусква почув інші, ближчі звуки, і затремтів ще дужче. Це стрімко вибігли із-за кам’яної брили Ленгдон і Брюс. Побачивши мертвих ерделів, вони різко зупинилися, а Ленгдон від несподіванки навіть скрикнув.
Люди стояли за якихось двадцять футів від малого ведмежати. Він уперше в житті чув людські голоси. Уперше запах їхнього поту лоскотав його ніздрі, і він був ні живий ні мертвий від не знаного досі страху. Потім хтось із мисливців зупинився просто навпроти виходу з ущелини, і Мусква вперше у житті побачив, як виглядає людина. А вже за мить людина щезла.
Трохи згодом Мусква почув звуки пострілів. Собачий лемент помалу стихав, віддаляючись, поки зовсім не ущух. Доходила третя година дня, а оскільки в горах о цій порі усе відпочиває, то всюди панувала тиша.
Мусква довго сидів, зачаївшись і постійно прислухаючись. Однак нічого не чув. Тепер його почав діймати інший страх — страх залишитися без Тора. Проте він не втрачав надії, що гризлі повернеться до нього. Ще годину він провів в ущелині, усім своїм тільцем втискаючись у камінь. Згодом почувся легенький тупіт, і на карнизі показався малий бурундук. Він сторожко розглядав розтерзаного пса. Мусква трохи посміливішав. Він підняв вуха і тонесенько пхинькнув, немов прохаючи в бурундука, єдиного живого створіння поблизу, співчуття та підтримки у цю непросту годину страху та самотності.
Дюйм за дюймом, крок за кроком, Мусква почав вилазити зі схованки. Аж ось мала кошлата голова виткнулася з ущелини, роззирнулась навкруги. На карнизі було порожньо, і він рушив до бурундука. Той пронизливо завищав і дременув у свій сховок, а Мусква знову залишився сам. Постояв декілька секунд, не знаючи, куди податися. У повітрі чути було важкий запах крові та людського поту. Нарешті ведмежа розвернулося і посунуло на гору.
Він знав, що Тор пішов туди, куди прямує він, і якби вмів думати й сподіватися, то всі його теперішні думки та сподівання були б про те, як найшвидше наздогнати гризлі — його заступника і друга. Страх втратити Тора був настільки сильним, що перед ним тьмянів навіть жах, якого нагнали сьогодні на Мускву собаки і люди.
З його нюхом він міг іти слідами Тора, навіть заплющивши очі. Ще не охололий слід теплим шлейфом висів над землею, і Мусква, петляючи, швидко підіймався схилом. Час від часу траплялися місця, заважкі для його куцих лапок, але він не здавався, уперто просувався далі. Надія і свіжий запах Торового сліду неначе додавали йому сил.
Аж за годину він дістався сланцевого поясу гори, що залягав до лінії снігу, до неба, і коли до вершини гори залишалося триста ярдів, була вже четверта година. Тут, угорі, він уже не сумнівався, що зможе відшукати Тора. Та страх не полишав його, і він, заганяючи кігті у піддатливий сланець, і досі тихенько пхинькав.