— Не мине й двох днів, як він їстиме з рук, — пообіцяв йому Ленгдон.
Невдовзі в таборі запанувала цілковита тиша. Ленгдон, Брюс та індіанець загорнулися в ковдри і швидко поснули. Дотлівало багаття, і невдовзі лиш дим від самотнього поліна свідчив про те, що тут горів вогонь. У хащі ухала сова. Невиразний гомін долини та гір заполонив спокійну ніч. Пояскравішали зорі у небі. До Мускви долетів гуркіт брили, що покотилася зі схилу десь далеко в горах.
Причин для страху більше не було. Усе тихо спало, крім малого Мускви. Він обережно зліз із дерева — і в темряві утрапив просто у миску зі згущеним молоком. Мимохіть облизнувся, і коли язичок торкнувся липкої субстанції, він раптом відчув незвідану насолоду. Ще чверть години він сидів і завзято облизувався. А потім як прозрів: він зрозумів, що смак цієї незрівнянної їжі має стосунок до металевої посудини біля дерева. Прикипівши до неї очима, він почав помалу, як досвідчений стратег, підступати до неї. Спочатку обійшов з одного боку, потім — з другого. Кожен м’яз його тіла напружився. Мусква був ладен будь-якої миті стрімко відскочити вбік, якби миска раптом ожила і плигнула на нього. Нарешті він умочив ніс у густу, з розкішним смаком рідину — і вже не відривався доти, поки на дні не залишилося ані найменшої краплини молока.
Згущене молоко відіграло, мабуть, вирішальну роль у справі виховання Мускви. Воно стало місточком, яким його малечий розум міг швидко рухатися від речей простих і доступних — до реалій складніших і менш зрозумілих. Мусква вже усвідомив, що та сама рука, яка так лагідно торкалася його спинки, поставила сюди й цю страву, таку смачну та принадну. І та сама рука давала йому м’ясо. М’яса він не їв, а миску вилизав так, що на дні, мов у дзеркалі, відбивалися сяючі зорі.
Та молоко не відбило у Мускви бажання вирватися на волю, щоправда, усі його подальші спроби були вже не настільки відчайдушні. З невеликого власного досвіду він знав, що коли просто рватися, натягуючи повідець, то це нічого не дасть, і цього разу заходився його гризти. Якби він гриз його в одному місці, то до ранку був би на волі, але щоразу, давши відпочинок стомленим щелепам, Мусква гриз в іншому місці, відтак усе починалося спочатку. До того ж, уже до півночі ясна йому розпухли, і він врешті-решт дав спокій непіддатливому ремінцеві.
Тоді Мусква притулився до дерева, готовий за найменшої загрози дременути на стовбур, і в цій позі застав його ранок. Ні на хвилину він не склепив очей. Страхів тепер поменшало, зате самотності було аж надто багато. Мусква скучив за Тором, йому було так тоскно, що він аж тихенько заскімлив — так тихо, що люди, до яких були лічені ярди, не почули б його, навіть якби не спали. З’явись тут зараз Піпунаскус — і Мусква навіть такому товаришеві зрадів би до нестями.
Уранці першим виліз із-під ковдр Метусин. Коли він розпалив багаття, прокинулися Брюс і Ленгдон. Одягнувшись, Ленгдон насамперед завітав до Мускви. Побачивши вилизану до блиску миску, він страшенно зрадів і гукнув інших, щоб і вони побачили, що сталося за ніч.
Мусква, який умостився у своєму сідалі на дереві, дозволив Ленгдонові погладити себе. Попестивши ведмежа, той дістав із кошика з волової шкіри банку згущеного молока і відкрив її, показуючи, як ллється у миску біла масна рідина. Спорожнивши банку, він підніс миску ведмежаті аж під ніс. Устояти перед такою спокусою було неможливо, і не минуло й п’яти хвилин, як Мусква вже їв з миски, яку Ленгдон тримав у руках! Коли ж наблизився Брюс, Мусква вишкірив зуби і сердито загарчав.
— Ведмеді приручаються навіть краще, ніж собаки, — сказав Брюс за сніданком. — Мине ще кілька днів, Джиммі, і він скрізь ходитиме за тобою, як цуцик.
— А мені цей малий халамидник уже починає подобатися, — озвався Ленгдон. — А що ти там казав про Джеймсона з ведмедями?
— Цей Джеймсон жив в окрузі Кутні, — почав Брюс. — Ти назвав би його невиправним відлюдьком. Він постійно жив у горах, спускався у долину тільки раз на рік, щоб запастися провіантом. А гризлі були у нього так, як у нас собаки. Багато років він тримав ведмедика — точнісінько таке саме бурмило, як оцей, за яким ми полюємо. Він упіймав його ще ведмежам. Коли я його побачив, цей ведмедик мав уже тисячу фунтів ваги і всюди ходив за Джеймсоном, як собака. Навіть на полювання ходив із ним, і вони спали одне коло одного біля вогнища. О, Джеймсон дуже любив ведмедів, за все життя він жодного не вбив.
Після короткої паузи Ленгдон сказав:
— А знаєш, Брюсе, я теж починаю любити ведмедів. Не знаю, в чому річ, але є в них щось таке привабливе. Більше не хочу на них полювати. Можливо, і не полюватиму, хай-но лише дістанемо цього згубника псів. Я чомусь переконаний, що це буде останній ведмідь, упольований мною. — Раптом він стиснув кулаки і сердито додав: — Подумати тільки: на весь Домініон немає жодного округу чи штату на південь від кордону, де хоча б на якийсь час забороняли полювати на ведмедів! Чи це не злочин, Брюсе?! Ми прирівняли ведмедів до шкідливих хробаків і дозволяємо винищувати їх у будь-яку пору року. У нас навіть можна підняти з барлогу ведмедицю з ведмежатами, і, сором зізнатись, я сам брав участь у такій «забаві». Та ми ж просто нелюди, Брюсе. Мені часом здається, що навіть просто взявши рушницю до рук, людина вже вчинила злочин. І я... і я продовжую вбивати звірів.