Він сидів і думав про те, що йому ніколи не набриднуть ці долини (скільки їх там — сотні, тисячі?), як може набриднути річ, яку бачиш день у день. Ленгдон був певен, що міг би нескінченно блукати з однієї долини в іншу і в кожній знаходив би щось своє, таке, чого немає в інших. Він розкривав би їхні таємниці, вивчав життя, що їх наповнює ущерть. Йому ці долини здавалися чимось складним, загадковим і незбагненним, як саме життя. Вони дрімали, ховаючи свої тисячолітні скарби, у них брали початок найрозмаїтіші форми життя, за яке часто доводилося платити не менш розмаїтою смертю. Блукаючи поглядом по залитих сонцем рівнинах, він намагався уявити собі, як звучала б історія цих долин, якби її могла розповісти сама Природа, і скільки для цього знадобилося б томів.
Він уявив, як починає свою розповідь Природа — тихо, пошепки. І звісно, найперші слова були б про те, як з’явився цей світ. Як серед океанської безодні виникла земля; як вона розросталася увись і вшир; як витісняла воду; як іще на початку усіх часів стояв суцільний день, а ночі зовсім не було; як там, де зараз жебонів струмок і йшли на водопій карибу, блукали велетенські страховидла, а в небі, де ширяв орел, колись кружляли здоровенні крилаті потвори, щось середнє між звіром та птахом.
А потім він почув би про Велику Зміну — про лиховісну годину, коли перекосилася земна вісь, і настала ніч, а царство тропіків перетворилося на крижану пустелю, і почали з’являтися нові форми життя, — треба ж було заповнити цей спорожнілий світ.
Багато води збігло, думав Ленгдон, перш ніж вимерли мамонти, мастодонти та всі доісторичні монстри, а спорожніле місце на вершині цього царства посів перший ведмідь. І той ведмідь був предком гризлі, якого вони з Брюсом збиралися завтра убити!
Ленгдон так поринув у роздуми, що навіть не почув, як за спиною щось зашурхотіло. І враз його ніби щось штовхнуло.
Йому здалося, ніби у нього простісінько над вухом зітхнуло одне з тих чудовиськ, яких щойно малювала його уява. Ленгдон повільно обернувся — і серце завмерло у грудях, у венах захолола кров...
За півтора десятка футів од Ленгдона, перегородивши шлях до втечі, стояв не хто інший, як Тор, Господар Гір! Він стояв із роззявленою пащею, похитував головою і уважно вивчав свого ворога, подітися якому було нікуди.
Руки Ленгдона мимохіть потяглися до розтрощеної рушниці. А ще він зрозумів, що його смерть недалеко!
Розділ сімнадцятий
ажке уривчасте дихання, придушений звук, який так і не став криком, — оце й усе, на що спромігся Ленгдон, коли побачив прямо перед собою велетенського ведмедя. Тривало це не більше десяти секунд, але йому здалося, що збігли години.
Першою майнула думка про те, що він тут безпорадний, як дитя. Навіть тікати не було куди: за спиною стриміла прямовисна скеля. У долину теж не побіжиш, бо там, де він був, карниз різко обривався униз, утворюючи урвище завглибшки із сотню футів. Залишалося просто сидіти і чекати смерті, такої ж лютої, як і смерть його собак.
Та навіть опинившись на порозі вічності, Ленгдон не втратив здатності оцінювати ситуацію. Він устиг побачити, як налилися кров’ю очі гризлі; доброго це не віщувало. Помітив оголений шрам на спині, що залишився від кулі з його, Ленгдонової, рушниці. Побачив залисину на передпліччі, куди навиліт поцілила друга куля. Зауваживши усі ці подробиці, він уже ні миті не сумнівався, що гризлі вистежив його, як звіра! Він простував за ним карнизом, допоки не загнав у цей мішок. І тепер сповна поквитається за все лихо, якого зазнав від мисливця.
Тор ступив крок назустріч — один лише крок, граціозний, м’який, і звівся на повен зріст. Навіть у таку хвилину Ленгдон спромігся відзначити, який величний цей звір. Сам він стояв нерухомо і не зводив з ведмедя очей. Для себе Ленгдон уже вирішив, що робитиме, коли ця гора м’язів посуне на нього. Тоді він просто стрибне в урвище. Так матиме хоча б один шанс залишитися живим. Хто знає, а раптом трапиться тераса чи скеля, яка зупинить його падіння...
А що Тор?
Він набрів на людину неждано-негадано, не сподіваючись цієї зустрічі. Ось він, той самий мисливець, який не давав йому спокою, який завдав йому стількох страждань. Один помах лапи — і залишиться від нього мокре місце! Яким слабким, блідим, зіщуленим був він поруч із ним. Куди ж поділися усі його оглушливі громи та пекучі блискавки? І чому він мовчить, мов без’язикий?
Навіть собака грізніший, ніж мисливець, адже він хоч кусається. Собака валує, гарчить, врешті-решт, він може розпочати сутичку. А це створіння, що звалося людиною, не робило ні першого, ні другого, ні третього. І у масивній голові ведмедя повільно ворухнувся глибокий сумнів. А чи могла оця зморхла, ница, перестрашена істота завдати йому бодай найменшої шкоди? Запах людини лоскотав його ніздрі. Він був густий, насичений, та цього разу не супроводжувався болем.