Раптом Брюс штурхонув Ленгдона ліктем і, не відриваючи очей від окуляра, сповістив:
— Ондечки три карибу, я бачу їхні голови... Йдуть схилом гори. Приблизно милі півтори за долиною.
— А я бачу козу з козеням, отам, на глинистому сланці[22]; перша гора праворуч, бачиш? — мовив у відповідь Ленгдон. — Овва! А ще там козел, виліз на скелю — добра тисяча футів над сланцем! — стоїть і дивиться на них. А борода яка у нього — з фут завдовжки, не менше! Богом клянуся, Брюсе, ми потрапили в Едемський сад!
— Твоя правда, — озвався Брюс, ще більше підгинаючи довжелезні ноги, аби зручніше примостити на них підзорну трубу. — Або ми знайдемо тут силу-силенну баранів і ведмедів, або я нічого не тямлю у горах.
Ще хвилин зо п’ять вони оглядали навколишню місцевість, не зронивши ні звуку. Коні, які залишилися позаду, жадібно паслися у густій соковитій траві. Шамотіння рік та річечок, яких у цих горах було без ліку, весь час відлунювало у вухах, і створювалося враження, що ця сонна долина лежить на дні безкрайого світляного моря. Жодних інших думок не виникало у голові Ленгдона, окрім думок про сон та дрімоту. Уся тутешня місцина була наче сонний, вдоволений велетенський кіт, а всі принадні розмаїті звуки, що ними вона бриніла, скидалися на муркіт цього величезного котиська. Він перевів бінокль на козла, що височів на стрімчаку, як раптом почув голос Отто:
— Бачу гризлі... Величезний, як дім.
Зазвичай пробудити у Брюса хвилювання чи бодай якісь емоції було нереально, за винятком хіба що тих випадків, коли йому доводилося мати справу з в’ючними кіньми. Такі новини, як-от зараз, він подавав таким буденним тоном, неначе йшлося не про гризлі, а про звичайний букетик фіалок.
Ленгдон різко підвівся.
— Де?!
Він нахилився до товариша, щоб роздивитися, у який бік спрямована його труба. Його нерви умить напружились.
— Он там, де другий виступ, — другий, якщо рахувати від нас, а біля нього схил, бачиш? — відказав Брюс, прикривши одне око й не відриваючи від окуляра друге. — Якраз на середині схилу, розкопує гоферів.
Ленгдон навів бінокль на схил — і одразу ж радісно скрикнув.
— Ну, побачив? — поцікавився Брюс.
— Якщо дивитися в бінокль, то здається, що він від твого носа за якісь чотири фути, — відказав йому Ленгдон. — Послухай, Брюсе, та це ж найбільший з усіх гризлі, які живуть у Склелястих горах!
— Або його брат-близнюк, — реготнув Отто спокійно, як завжди. — Пригадуєш, Джиммі, отого ведмедя, що мав вісім футів заввишки? Так-от, це бурмило більше за нього на добру дюжину дюймів. А він... — тут Отто, не відриваючи ока від труби, багатозначно замовк, витяг з кишені плитку чорного макдональда[23], відкусив від неї шматочок і лише тоді доказав:
— А він, мало що з навітряного боку, то ще й так захопився полюванням, що вже нічого іншого для нього не існує.
Отто випростав ноги й підвівся. Ленгдон спритно підхопився з землі. Щоразу, опинившись у подібній ситуації, вони розуміли один одного без слів. Коні були відведені на узлісся та прив’язані до дерев, рушниці розчохлені й завбачливо заряджені. Після цього вони ще дві хвилини, уже неозброєним оком, оглядали й сам схил, і підступи до нього.
— Якщо виярком, то він нас не зачує, — сказав Ленгдон.
Брюс на знак згоди кивнув, додавши:
— Думаю, з трьохсот ярдів можна було б і стріляти. Гадаю, так було б найкраще. Коли заходити до нього знизу, він неодмінно занюхає нас... І чому він не трапився нам на годинку раніше?
— Атож, тоді б ми здерлися на гору й звалилися б на нього, наче сніг на голову! — засміявся Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, такого схибленого верхолаза, як оце ти, ще треба добре пошукати! Тобі дай волю, так ти полізеш хоч на Гардесті, хоч на Джикай, аби лиш вистрелити у козла, стоячи вище, ніж він, тоді як і знизу поцілити простіше простого. Щастя, що зараз не ранкова пора. Ми ж можемо дістатися до нього через виярок!..
— Можна й так, — стенув плечима Брюс. Вони вирушили.
Не криючись, шукачі пригод пішли через заквітчані зелені луки, що розкинулися перед ними. Поки відстань між ними та гризлі не скоротиться до півмилі, не було ані найменшої небезпеки, що він їх помітить. Вітер змінився, тепер він дув майже прямо їм в обличчя. Мандрівники прискорили крок, тоді побігли підтюпцем. Коли схил гори поближчав, ведмедя заступив великий пагорб, і хвилин із п’ятнадцять вони просувалися, не бачачи ані його, ані місцини, на якій він розташувався. Потім ще хвилин десять вони йшли до виярка — вузького рівчака з прямовисними стінками та устеленим камінням дном. Цей вибалок за кількадесят років промили талі води, щовесни струмуючи із засніжених гірських вершин. Діставшися виярка, вони сторожко роззирнулися.
22
Глинистий сланець — тверда глиниста порода шаруватої структури темно-сірого, чорного, рідше — червонуватого або зеленкуватого відтінку.
23
Макдональд — марка жувального тютюну, названа на честь засновника фабрики з його виготовлення.