Мусква пішов тінню за ним. Ленгдон став — і рудоморде ведмежа зупинилося також. Маленькі вушка нашорошились. Мусква обернувся на північ, туди, звідки долинав цей звук.
Ще мить — і він упізнав цей звук, хоча його розум відмовлявся в це вірити. Хіба ж собаки мали зараз бути тут? Хіба Брюс і Метусин не мали перебувати далеко на півдні? Ну добре, Брюс міг повертатися до табору, але ж Метусин — він разом із собаками точно мав бути там! Звук швидко наростав, ставав виразнішим, і Ленгдон уже точно знав, що це ердельтер’єри. Вони бігли сюди долиною. Якась непередбачувана подія примусила Брюса та індіанця замість півночі повернути на південь. А зграя аж заходилася гавкотом, і ці несамовиті, дикі звуки означали лише одне: вони напали на гарячий слід якогось звіра і біжать за ним. Несподіваний дрож пройняв Ленгдона від голови до п’ят. В усій долині був єдиний звір, на якого Брюс пустив би зграю, і ним був величезний гризлі!
Ленгдон постояв ще трохи, прислухаючись, а потім швидко повернувся до табору. Прив’язавши до дерева Мускву, він схопив нову рушницю, осідлав коня, а вже за п’ять хвилин учвал скакав туди, де ще зовсім недавно Тор подарував йому життя.
Розділ вісімнадцятий
op почув собак, коли ті були ще за милю від нього. Однак утікати від них йому хотілося ще менше, ніж минулого разу, і на це було дві причини. Собак він не боявся, з таким самим успіхом на нього можна було нацькувати зграю борсуків чи ховрахів, які так люблять посвистувати, сидячи у себе на скелях.
Тор уже знав, що собака — це не стільки гострі зуби, скільки безглузда гавкотня, а порішити пса йому було — як лапою махнути. Більше його непокоїли люди, які йшли за собаками. Однак сьогодні він уже мав задоволення споглядати одного з них, отих створінь, чий дух ширився по всій долині, й було воно настільки безпорадне, що гризлі навіть розхотілося його вбивати. Крім того, він знову шукав свою ведмедицю Ісквао, а люди — далеко не єдині істоти, що можуть важити своїм життям заради ніжних почуттів.
У той пам’ятний день, коли Тор, подолавши гору, вже у сутінках придушив свого останнього переслідувача, він, як і передбачив тоді Брюс, не продовжував свій відступ на південь, а дав добрячий гак і повернув на північ. А на третій день після бойовиська він удруге набрів на Ісквао. Увечері того ж дня було забито Піпунаскуса, Тор навіть чув, як сухо пролунав постріл. Усю ту ніч і весь наступний день, а потім знову ніч він провів разом з Ісквао, а на ранок вони розійшлися. Згодом він утретє вирушив на пошуки ведмедиці, але замість неї наштовхнувся на Ленгдона, що сам себе загнав у пастку на терасі. А ще пізніше, так і не розпізнавши її запаху, він почув валування собак, які йшли його слідом.
Тор відступав на південь, і кожен наступний крок наближав його до мисливського табору. Він ішов, тримаючись верхніх схилів, де було чимало ущелин, сланцевих латок та глибоких проваль, а ще — безладних куп каміння. Він увесь час пересувався з навітряного боку, щоб у разі появи Ісквао не прогавити її.. Тому коли до нього долетіло гавкання собак, він ще не відчував ані їхнього запаху, ані запаху двох людей, що їхали верхи трохи позаду.
Якби не шлюбний настрій Тора, він вдався б до давнього перевіреного способу: зробив би невеличкий гак, аби самому обернутися на слідопита й щоб вітер доносив запахи від переслідувачів до нього, а не навпаки. Але тепер бажання відшукати подругу настільки захопило гризлі, що він уже й не думав про щось інше. Відстань між ним та собаками була вже не більш як півмилі, коли це він раптом спинився, повів носом і швидко посунув далі. І так ішов доти, поки вузька ущелина не перетнула йому шлях.
В ущелині він побачив Ісквао, що бігла схилом догори. Собачий гавкіт по лютішав, став ще ближчий. Тор зійшов униз якраз тоді, коли Ісквао вибігла з ущелини. На мить ведмедиця спинилась, обнюхала Тора, Тор обнюхав її. Після цього вона побігла далі. Вигляд у неї був сердитий, вуха — щільно прищулені, а з пащі виривалося загрозливе гарчання.
Тор метнувся за нею навздогін і теж загарчав. Він розумів, що подруга тікає від собак, і поки він дерся за нею по схилу, його почала огортати дика лють.
В такі-от моменти у нього наче вселявся диявол. Він був бійцем, як і тоді, коли тиждень тому його гнали пси, тепер же, коли у небезпеці був не він, а подруга, це був демон у ведмежій подобі — демон страшний і нещадний.
Відстань між Тором та Ісквао чимраз більшала: Тор навмисно сповільнював ходу. Він уже двічі зупинявся, обертався до ворога і, страшно вищиривши ікла, погрозливо ревів. А коли він ревів, здавалося, що це не ведмежий рик, а грім гуркоче у небі.