Коли він видерся з ущелини, то опинився у тіні, що її відкидала маківка гори, а Ісквао, яка гнала без зупинки все вище угору, вже зникла з очей. Вона загубилася у безладному хаосі великих брил, що покотилися з кручі, пісковикових розсипищ і кам’янистих порід. До гребеня гори залишалося якихось триста ярдів. Він поглянув угору. Ісквао добігала уже до каміння, а тут буде місце для сутички. Собак чути вже зовсім близько. Лютий гавкіт долинав із ущелини. Ще зовсім недовго — і вони вихопляться сюди. Тор обернувся до них передом і зупинився в очікуванні.
Ленгдон, що був на півмилі південніше і дивився в бінокль, побачив Тора саме тої миті, коли собаки вискочили з ущелини й стрілою помчали далі. Верхи він доїхав до середини схилу, тоді спішився і рушив добре второваною баранячою стежкою. Він опинився на одному рівні з Тором.
Уся долина лежала перед Ленгдоном, мов на долоні, тож у бінокль він швиденько знайшов Брюса з Метусином. Вони зупинилися перед ущелиною і саме злазили з коней. Ось вони прожогом ускочили в ущелину — і за мить щезли з очей.
Тоді він перевів бінокль на Тора. Гризлі відбивався від псів, та Ленгдон знав, що на відкритій місцині він проти них не має жодних шансів. Аж ось між каменями трохи вище він спостеріг якийсь рух — і ледь не скрикнув, коли, придивившись пильніше, помітив Ісквао, котра завзято торувала шлях до вищербленої вершини. Він зрозумів, що це ведмедиця. Отже, її залицяльник — велетень-гризлі, навмисно залишився там, щоб перепинити шлях собакам. Якщо ерделі затримають ведмедя на десять-п’ятнадцять хвилин — він приречений! Брюс та Метусин устигнуть перейти ущелину і їх од ведмедя відокремлюватиме не більше сотні ярдів.
Ленгдон сховав бінокль до футляра і побіг. Перші дві сотні ярдів він подолав без проблем, але далі вторована стежка розділилася на кілька дрібненьких стежин, які вивели на слизький сланець, і, щоб подолати наступних півсотні ярдів, він втратив ще п’ять хвилин.
Стежка знову вивела на тверде. Засапаний, він знову кинувся бігти, і через п’ять хвилин Тор та собаки зникли за гірським пасмом. Переваливши через гребінь, він ще пробіг півсотні ярдів униз і різко зупинився: шлях йому перегородила ущелина з прямовисними стінами. П’ятсот ярдів відокремлювали його від місця, де, повернувшись спиною до скель, а великою головою — до псів, стояв Тор.
Чекаючи мисливців, які от-от мали вийти з ущелини, Ленгдон відсапувався, готуючись до крику. І раптом йому спав на думку страшний здогад: якщо навіть він докричиться і вони почують його голос, то навряд чи розберуть, що він хоче їм сказати. Брюс же й гадки не матиме, що Ленгдонові раптом закортіло врятувати звіра, якого вони вистежують у горах майже два тижні.
Тор саме кинувся до псів, і ті на добрих двадцять ярдів порснули від ведмедя, коли Ленгдон, не марнуючи часу, упав на землю за каменем. Тепер, якщо він ще не запізнився, урятувати Тора могло тільки одне. Собаки змістилися на кілька ярдів нижче, і він узяв одного з них на мушку. Одна-єдина думка свердлила його мозок: якщо він не пожертвує своїми псами, Торові кінець. Тому самому Торові, який сьогодні подарував йому життя!
Ані секунди не вагаючись, він натиснув на курок. Відстань була чималенька, і перша куля збила хмарку пилу, не долетівши до собак із півтора десятка футів. Ленгдон вистрелив знову — і знову схибив. Після третього пострілу почулося несамовите скавуління (хоча Ленгдон його не чув), і підстрелений пес покотився схилом.
Тор не відреагував на звуки пострілів, але він побачив, як упав його переслідувач, відтак повільно розвернувся і неквапом подався до кам’яного сховку. Ленгдон вистрелив знову — учетверте, уп’яте, — і пси з ґвалтом погнали назад, до ущелини. Один ердель скакав на трьох — куля перебила йому передню лапу.
Ленгдон скочив на камінь, із-за якого стріляв, зловив очима гірський гребінь — і побачив Ісквао, яка саме дійшла до вершини. Ведмедиця на хвильку зупинилася, поглянула униз — і щезла на другому боці гори.
Тор, захований брилами та уламками пісковику, простував до вершини. Не збігло й двох хвилин, відколи він зник у кам’яному лабіринті, як вийшли з ущелини Брюс і Метусин. З їхнього місця весь схил прострілювався до самої вершини. Раптом Ленгдон закричав, як навіжений, замахав руками, показуючи вниз.
Біля початку кам’яного лабіринту, у якому зник Тор, знову люто валували собаки, та, незважаючи на це, Брюс та індіанець упіймалися на Ленгдонову хитрість. Вони вирішили, що гризлі побіг у долину, і Ленгдон зі свого місця все бачить і дає їм знак. Зійшовши на сотню ярдів униз по схилу, вони зупинилися і звели очі на Ленгдона: тепер, мовляв, що? А той стояв на камені, показуючи на вершину.