— Бувай, старий, — промовив він, ледь вимовляючи слова. — Прощавай, малий Злючка! Може, я ще повернуся, і ми тоді знову побачимось, але ти уже будеш великим і лютим ведмедем. Та я все одно не стрілятиму в тебе, ні... нізащо не стрілятиму...
Сказавши це, він швидко поскакав у західному напрямку. Подолавши ярдів триста, озирнувся. Мусква біг слід у слід, але відстань між ними швидко зростала. Ленгдон помахав йому рукою.
— Бувай, друже! — крикнув він, пересилюючи клубок, що стискав йому горло. — Бувай!..
За півгодини він стояв на гребені гори й оглядав у бінокль долину. Мусква перетворився на маленьку чорну цятку. Він зупинився і довірливо чекав повернення людини.
Ленгдон спробував засміятися знову, та сміх застряг у нього в горлі. Тоді він просто перейшов через хребет і зник із життя ведмежати.
Розділ двадцятий
обрих півмилі Мусква йшов слід у слід за Ленгдоном. Спочатку біг, потім перейшов на крок, а врешті зовсім зупинився і сів по-собачому, не зводячи очей з далекого гірського схилу. Якби експедиція просувалася пішки, Мусква біг би за Ленгдоном доти, доки вистачило б сил. А так... Лякала в’язниця, у якій його везли. Мусква перекочувався у ній, наче м’яч. Двічі кінь, що віз кошик, обтрушувався, й тоді Мускву щоразу кидало, немов під час землетрусу.
Так от, він добре знав, що там, попереду, не лише Ленгдон, а й ота клітка, а до неї страх як не хотілося. Якийсь час він сидів на землі й тоскно пхинькав, але далі не йшов. Мусква вірив, що Ленгдон, до якого він так призвичаївся, незабаром повернеться. Він завжди повертався до Мускви. Він ще жодного разу не обманював його. Мусква подався на пошуки клайтонії та собачого зуба, але, викопуючи корінці, намагався не відходити далеко від того місця, де пересувалася експедиція.
Цілий день провів Мусква на заквітчаних луках біля підніжжя гори. Сяяло сонце, ласкаве й тепле. Тут він знайшов чимало своїх улюблених солодких коренів. Виривав їх і виривав, наповнюючи шлунок. Опівдні навіть трохи поспав. Коли ж сонце покотилося до заходу і на долину посунули важкі тіні гір, його огорнув страх.
Він таки був маленьким ведмеджам, і тільки раз у житті ночував сам-один — у той фатальний день, коли залишився сиротою. Матір’ю став йому Тор, а згодом його заступив Ленгдон. Тож залишатися сам серед ночі Мусква не звик. Він заповз у терновий кущ неподалік від стежки і чекав уже там, прислухаючись та принюхуючись. У небі засвітилися зорі, блискучі та чисті, але сьогодні вони втратили для Мускви усю свою принадність. І тільки на світанку він наважився покинути свій притулок із тернини.
Зі сходом сонця Мусква посміливішав, повеселішав і побрів назад у долину. Слід від кінських копит все слабшав і слабшав, поки зовсім не зник. Удень він знайшов і з’їв кілька корінчиків собачого зуба, а коли настала друга ніч, то був уже на вершині схилу, що ним експедиція вийшла з долини, і де побували колись Тор та Ісквао. Ведмежа підупало на силі, йому страх як хотілося їсти, а на додаток до всього воно не знало, куди йти.
Ту ніч Мусква провів у дуплі поваленого дерева. Наступного дня рушив далі, і ще чимало днів та ночей він провів сам-один у цій долині. Якось він минав озерце, де колись йому з Тором зустрівся старий гризлі. Мусква жадібно обнюхав риб’ячі кістки. Обгинаючи глибоке темне озеро, він знову бачив невиразні тіні, що ворушилися у лісовому мороці. Минав він і боброву греблю, навіть ночував дві ночі неподалік від дерев’яної конструкції, з якої Тор спіймав найпершу Мусквину форель. Він уже майже не згадував Ленгдона, натомість у його спогадах чимраз частіше виринали Тор і мати. Він нудьгував за ними. Їх йому бракувало набагато більше, ніж людини. Мусква швидко обертався на того, ким був: на маленьке дике ведмежа.
Стояв уже початок серпня, коли йому вдалося дійти до краю долини і вийти через перевал на схил, де Тор уперше почув грім рушниці і відчув, як жалять кулі білої людини. За два тижні він значно підріс, хоча нерідко йому доводилося лягати спати з порожнім шлунком. А крім того, він більше не боявся темряви.
Мусква перейшов глибокий похмурий каньйон над грязьовим болітцем і опинився нагорі, біля початку ущелини. Колись цією ущелиною чалапав поранений Тор, і нею ж ішли його переслідувачі — Ленгдон і Брюс. Аж ось нарешті перед Мусквою відкрилася ще одна долина — долина, у якій він з’явився на світ.