Так минули останні дні жовтня і настав листопад. Сніг тепер ішов частіше і густіший, вітри стали лютішими, крижаними, а після завірюх, що налітали з півночі, ставки та озера бралися кригою. Тор і не думав спускатися нижче, і Мусква уночі ловив дрижаки. Він уже, мабуть, і не сподівався, що в небі хоч колись засяє сонце.
Одної днини у середині листопада Тор завзято рив землю, намагаючись роздобути хоч кілька ховрахів. Аж раптом ні сіло ні впало покинув почату роботу і повернув у долину. Спустившись, він заклопотано рушив на південь. До каньйону, який лежав над грязьовим озерцем, було не менш як десять миль, проте крок гризлі був настільки жвавим, що вони дійшли туди ще до смеркання.
Там він провів два дні. Здавалося, що Торове життя позбавлене найменшої мети. У каньйоні не було жодної поживи, і він чапав поміж скелями, щось винюхував, усе до чогось прислухався. Його поведінка здалася Мускві дуже підозрілою. Наступного дня по обіді Тор зупинився біля купки сосен Банкса. Земля під ними була густо устелена опалою хвоєю, і він заходився її поїдати. Мускві її смак не сподобався, однак щось підказувало йому, що він має робити те саме, що й Тор. Тож він і собі злизував та ковтав хвою, ще не знаючи, що це остання крапка у підготовці до тривалої зимової сплячки.
Була вже четверта година, коли вони опинилися перед глибокою печерою, де народився Тор. Гризлі постояв, повів носом в один бік, у другий... Він нічого не шукав, робив це так, про всяк випадок.
Наближалася ніч. Над каньйоном лютувала завірюха. Шпаркі вітри злітали з вершин і гасали над землею. З почорнілого неба валив густий сніг.
Гризлі запхнув голову і плечі в отвір печери і з хвилину стояв у такій позі. Тоді увійшов. Мусква тінню ковзнув за ним. У суцільному чорнильному мороці вони рушили углиб печери. Чим далі йшли, тим теплішим ставало повітря, а свист вітру долинав чимраз тихіше, і нарешті його завивання перетворилося на ледве чутне, невиразне квиління.
Ще півгодини Тор вовтузився, умощуючись з усіма вигодами. Коли він нарешті улігся, біля нього, згорнувшись клубочком, притулився Мусква. Тут було дуже тепло і напрочуд затишно.
Тієї ночі здійнялася буря і випало багато снігу. Увесь каньйон замело і навіть згори прикрило сніговою шапкою. Цілий світ укрився білосніжним запиналом. Коли благословилося на світ, ви не знайшли б там ані входу до печери, ані скель, ані чорно-бузкових дерев та кущів. Сонливий гомін долини також ущух — усюди панувала біла тиша.
У глибині печери стривожено заворушився Мусква. Зітхнув глибоко і протягло Тор. Вони поснули й довго спали міцним сном. І може навіть бачили сни.
Дитя лісів, співець природи
Джеймс Олівер Кервуд став письменником, бо має що сказати, а пише він тільки про те, що знає найкраще. Дія його романів відбувається на Півночі Канади не лише тому, що він знає цей край, а й тому, що безмежно його любить.
В Америці, у штаті Мічиган, на річці Шіавассі (або Блискучі Води, мовою тамтешніх індіанців) стоїть містечко Овоссо, назване так на честь одного з вождів племені оджибва. У 1870-х роках там проживало трохи більше двох тисяч городян. І саме у цьому містечку 12 червня 1878 року в родині Джеймса Морана Кервуда та Ебігейл Гріффін Кервуд з’явився на світ маленький Джеймс Олівер. Він був уже четвертою дитиною Кервудів: Олівер мав двох старших сестер, Кору та Емі, а також брата Едварда.
Аби зрозуміти, звідки у маленького Джиммі любов до пригод і письменства, варто навести тут кілька цікавих фактів. По батьковій лінії він доводився родичем не кому-небудь, а самому Фредеріку Джозефу Марріету — англійському морському офіцерові королівського флоту, знаному мандрівникові й автору численних авантюрних романів, зокрема й про мореплавців та піратів. А по материній лінії хлопчик був праправнуком одного з вождів індіанського племені могавків. Прадід Джиммі, голландець за походженням і авантюрник за покликанням, зустрівшись із донькою вождя, нестямно у неї закохався. Незабаром вони побралися. На жаль, історія не зберегла для нас ім’я прабабусі відомого письменника...
Маленький Джиммі був великим капосником. Разом зі своїм другом, Чарлі Міллером, вони прогулювали школу, обривали плоди у чужих садах і здійснювали справжні грабіжницькі набіги на фруктові ятки старенького Майка Гаццери. «Два Томи Соєри» — так називали хлопчиків городяни.