Знову замовчав. Задумався і, ніби сам у себе запитав.
– І шо то люди живуть у тих містах, бідні, як у склепах, мука одна, в хатах та замках мурованих. А ми тут, гуцули, в хатах різаних, мов в середині дерева живемо, — посміхнувся, а за мить посерйознішав і продовжив, — Половину отари, що йому належало, продав першим ліпшим угорським купцям і розкушував, але так не могло тривати довго.
Роздратовано додав.
— Так не могло тривати вічно. Пив палену і сливовицю. Не про що не думав і ось однієї днини, коли розтратив все до останнього мідяка, він пристав до розбійників. Тепер він знав всі тропи, дороги і полонини, віддалені хутори Карпат, всі потаємні місця, монастирі, скити і печери, міста і містечка, села і присілки. І тепер він захотів чогось більшого: влади і слави. Хотів стати ватажком, отаманом волоських розбійників.
Одного разу його друзі, колєги-розбійники, споїли його у шинку в заїзді, побили, забрали всі гроші, викинули померати при дорозі у монастиря. Йо, йо товариші пограбували і викинули за містом біля монастиря під великим хрестом.
Подзвонив телефон, на ринг тоні була пісня «Плакала» групи «Казка». Зенон вибачився, встав з-за стола, говорячи підійшов до вікна.
— Плани змінились. Да, вертатимусь з Чернівців автобусом. Да, добре, буду, угу. Славіте! Підійшовши до стола, сідаючи ще раз вибачився.
— Батьки дзвонили. Переживають де я пропав.
Старий сумно всміхнувся, ствердно махнувши головою.
— До мене діти часто приїжджають. Влітку привозять онуків. Їх у мене четверо. Старший син вчений, вивчає горючі копалини. Шкода, що моєї роботи ніхто не хоче продовжувати. Я вже старий, а ще стільки всього не зробив. Поназбирував фольклорного матеріалу на двадцять два томи, а вийшло тільки п’ять.
І він продовжив розповідь.
— Тої зими тією дорогою біля монастиря після служби їхав Господар до другого брата у Валахію в супроводі маланки з посольством. Грізний Господар та й його жінка їхали попереду, — говорячи це, ґазда встав, чорна кошлата гуня на його плечах надавала йому вигляд ведмедя. Він водив долонею по стіні свого будинку, ніби рахуючи вікові кільця, один, два, три, чотири, п’єть, сто, двісті, триста… Ґазда був високого зросту, здавалось, що якщо він випрямиться і стане рівно, то його голова сягатиме стелі. — Вони побачили край дороги, біля великого різаного крижа, притрушену снігом людину, і подумали, що він уже мертвий, але переконавшись, що він іще дихає, непритомного Адріяна погрузили у сані в обозі із замковою челяддю та різними скринями повними подарунків і припасів та посуду на подорож. Попереду їхав Господар та його господиня, бояри та лицарі. Йому перев’язали рани. Коли Адріян опритомнів, нагодували бринзою та гуслінкою та все розпитували хто він і звідки, і що з ним сталось. Він увесь час мовчав, але хтось із челяді впізнав в ньому розбійника з гір і доповів господарю. Господар розпорядився не чипати і добре наглядати, а тоді вже по поверненню в замок закувати і влаштувати суд.
Успенська церква світилась на сонці своїми покрученими баштами на зимньому сонці, коли Господар після Служби Божої, поцілувавшись із двоюрідним братом на порозі — сходинах церкви, рушив назад у свій замок. І ось на самому кордоні волоські застрільники дали прощальний залп із самострілів, кінь господарки перелякався і, мов оскаженілий помчав схилом гори у бік урвища. Це сталось так швидко, що всі інші вершники — лицарі і зброєносці, що сиділи на своїх бойових конях, звиклих до звуків бою, ніяк не зреагували, тупцюючи на місці. Молодий кінь господарки Євдокії несамовито галопом ніс її до вірної гибелі. Вона не пручалась, не кликала на допомогу. їЇ хутряна шапка впала, коли кінь після залпів встав на диби і її красиві довге біле волосся тепер розвивались на повітрі. Усі, ніби завмерли, мовчки і розгублено дивились, як нісся горбом чорний, як ніч, кінь, як хвилями розлітався сніг з-під його копит.
Адріян тут же скинув свою велику довгу гуню, скочив на коня із саней, скинувши вершника, який весь час їхав поруч, наглядаючи за ним, помчав щодуху на перейми. Спостерігачі у сідлах і санях аж ахнули в очікуванні розв’язки. І коли до урвища лишалось декілька метрів, Адріян вихопив господарку Євдокію з сідла, посадивши її перед собою. Зістрибнувши з коня, міцно взяв під узду, повільно пішов через кучугури снігу до верху, де чекали, онімілі від побаченого, глядачі. Час від часу обертаючись на неї. Вона ж не зводила з нього погляду і, коли він крайній раз обернувся, прошепотіла ледь чутно із докором. Він прочитав по губах: «Навіщо ти це зробив…» Він зупинився від здивування. Цієї миті підскакав господар, зіскочивши з коня прийняв її на руки і передав слугам, які укутали господиню в теплу різнокольорову джергу та посадили у розкішні, багаті сани запряжені двома білосніжними конями, які були оформленні різаними візерунками, мов хвилями. Адріян стояв мовчки на тому самому місці, де передав врятовану ним Євдокію її чоловіку. Господар сердито гримнув своїм людям: «Приведіть мені його сюда!», — так, що це почули навіть в обозі. Зброєносці схопили Адріяна під руки і швидко притягнули до воєводи. Він стояв перед Господарем. Здійнявся вітер і його довге чорне волосся весь час спадали йому на очі. Він постійно прибирав його. Через мить Господар запитав: «Як тебе звати?» «Адріян Туряк!», — голосно і гордо відповів гуцул. Це сподобалось воєводі і він, усміхнувшись, запитав ще «звідки ти?» «з гір» тут же відповів Адріян і тут же перепитав голосно «А тебе як звати?!» Присутні ахнули а лицарі господаря тут же кинулись до нього намагаючись повалити на землю, але це їм не вдавалось. Він пручався.