— На коліна перед господарем! На коліна! — волали вони, аж слина летіла із рота.
Адріян кричав їм у відповідь.
— Я стою на коліна лише перед Богом у церкві!!
— Лишіть! — скомандував Господар своїм людям. Ті відпустили його. Здивовані відійшли в сторону, коли їхній воєвода таки відповів гуцулу.
— Милостією Божою ми, Стефан воєвода Господар Землі Молдовської…
Згодом додав, крутячись на коні, який бив копитом у землю.
— Ти врятував сьогодні мою господиню. Мені потрібні такі сильні і сміливі люди. Дайте йому коня!
Скомандував господар і поскакав вперед. Вона їхала в санях закутана у прикрашену різними візерунками і кольорами джергу, вдивлялась у краєвиди передгір’я Карпат. Адріян намагався їхати поруч із санями. На крижаницях, задній спинці саней, було зображено знаки сонця і вогню, баранячі ріжки, дерево життя та хрести. Він все роздивлявся цю жінку, яку щойно врятував, відчуваючи пасма її білих і довгих волос у себе на обличчі, їх приємний запах тієї миті коли він вихопив її із сідла перед урвищем. В стороні від дороги, якою вони їхали, на засніженому містку із стесаної з одної колоди смереки, троє сільських дітей переодягнених в костюми ангелів з великими крилами прикрашеними різнокольоровими нитками, помалу ідучи боком один за одним переходили річечку, яка ніколи не замерзала на зиму. Від неї йшов пар і діти кумедно крутячись на ній, ніби танцюючи. За деякий час вони таки переправились на той бік і стояли там на засніженому березі, уважно розглядаючи вершників, що рухались дорогою. Побачивши дітей, Євдокія махнула їм рукою, натомість вони учтиво поклонились їй. Цієї миті подивилась на Адріяна, який весь час їхав поруч, але вона його ніби не помічала, занурена в свої думки. І тут, вказуючи на дітей: «Ангели», — прошепотіла, вперше усміхнувшись йому своїм рум’яним з морозу личком. Тут же знову відвернулась від нього.
На горизонті показались абриси замку на горі, зарослий з усіх боків, тепер узимку засніженими лісами. Селяни з дороги побачивши колону здіймали шляпи на голові. Край дороги на палях висіли страчені, обличчя яких позамерзали і вони, мов скульптури із страшними виразами мук, висіли там. Двох страчених Адріян, роздивившись, встиг розпізнати — це були його колишні колєги, одні з тих, що споїли його і пограбували. «Далеко втекли», — зі злою усмішкою шепнув він собі під носа. Натомість чим ближче до замку, тим сумнішою ставала Господиня.
Оббиті залізом двері замку закрились за спиною Адріяна. Він відчув себе лісовим звірем, якого загнали до пастки. Днями він блукав дворами, великими дворами моторошного замку Господаря. Посередені найбільшої площі була криниця, обкладена тесаним камінням, колесо на верху тримали три довгі ковані стовпи, які по колу високо тягнулись доверху, дерев’яне відро висіло по середині з намотаним на ручку ланцюгом і скрипіло на вітрі.
Він заглянув у путню і побачив там на дні у воді своє відображення: довге чорне волоси, як грива у коня, блакитні очі, підборіддя з ямкою, ніс з горбинкою, переламаний ще у дитячі роки. Челядь, переважно діти і жінки, виходили набирати воду і молодиці зачіпались до вродливого хлопця. Постійно лунав дзвенькіт мечів. Це єдина музика, яку він чув у замку господаря з часу приїзду сюди. Він часом сидів і спостерігав за вправами ратників — лицарів і зброєносців і як орудує мечем у спарингах зі своїми двома синами сам господар. Але одної днини у двір вийшла вбрана у все чорне княгиня Євдокья, яку він не бачив з моменту її порятунку, з Різдва. Вона ледь помітно махнула рукою охороні і челяді — служанкам, покоївкам, які одразу зайшли в середину замкового палацу і повільно підійшла до нього.