— Привітання. Звідки ти родом, Адріян? — спитала вона не дивлячись на нього і довго водила по воді в путні, чекаючи на відповідь. Налітав легкий сніг.
— Я з гір, — зрештою видавив він із себе. Ось звідти! — і він нервово рукою показав на схід. — Ми люду православного.
Євдокія посміхнулась.
— Ясно. Я теж звідти, — і вона граційним рухом вказала перстом, на якому було одягнене золоте колечко з маленьким червоним рубіном, на схід.
— З Києва. Там теж є гори, але не такі високі, як тут, у Карпатах.
— Чому весь час тут сидиш? — тихо спитала, склавши руки в замок.
Адріян знизав плечима.
— Не знати. Це моє улюблене місце у замку… Мені тут добре.
З неба весь час падав сніг, який сипав, мов крупа а часом сніжинки як пиринки кружляючи у повітрі падали на землю і тут же танули або потрапляючи у віро з водою розчинялись там.
— Смішний ти Адріян. До побачення, — сказала, привітно посміхнувшись, Євдокія і пішла до дверей.
Натхненно розповідаючи Старий Казкар закрив очі, і тепер замовчавши побачив, що з обох боків до них підсіла парочка: бармен та його дівчина Іванка. Вона замріяно зітхнула, коли Старий закінчив розповідати крайній епізод своєї історії і втомлений замовчав. Навпроти неї з іншого боку круглого стола сидів її хлопець, у якого на шиї висіли великі білі наушники і теж, як і дівчина, уважно слухав, склавши руки, покриваючи на грудях бізболки прапор Британії, краї якого все ж таки можна було бачити. За вікном далі падав лопатий сніг, а по вікну бігали золоті вогники від гірлянди. На столі на плетеній серветці в накритій ковпаком посудині горів вогник великої грубої червоної свічки, яку принесла дівчина бармена, коли Старий говорив. Побачивши вдячних слухачів, дід знову повеселішав. Це йому ніби додало сил і у нього відкрилось друге дихання. Хлопець запитав.
— Давно почали казки збирати?
— В інституті, — тут же відповів казкар.
— На творчість мене благословив, так би мовити, Іван Крип’якевич.
Дівчина з хлопцем перезирнулись.
— Якось ішли з моїм викладачем Розановим, а на зустріч Іван Крип’якевич. Розанов чомусь представив мене, ніби жартома як найкращого студента Львова. А той глянув на мене, похлопав по плечі.
— Що ж… кожен солдат уранці повинен носити булаву маршала!
Дід усміхнувся.
— Ну, зачепили мене ці слова і я твердо вирішив зробити в житті щось достойне.
Старий відпив глінтвейну, який принесла дівчина, наливаючи вона посміхнулась і сказала, що це за рахунок закладу. Старий усміхнувся задоволено махнув головою дівчині «добрий».
— Добре. Я на перекур.
Сказав Зенон надягнув куртку і, переглядаючи щось у телефоні, швидко пішов до виходу. Казкар залишився сидіти за столом з парочкою. Дівчина сіла на місце Зенона і за мить сіла хлопцю на коліна. Старий сидів задумано посміхаючись і дивлячись на пару, потім, ніби щось пригадавши, подивився на Іванку і заговорив звертаючись до неї.
— Знаю, як дівці заміж вийти.
Дівчина дзвінко засміялась.
— О це цікаво. Чекайте!
Дістала із задньої кішені хіптерських джинсів телефон та увімкнула камеру, граційно тримаючи лівою рукою, весело вигукнула.
— Увага! Записую.
Дід усміхнувся.
— Отже, щоби дівка вийшла заміж треба дати їй випити свіжої води та сказати: «Свята Покровонька покрий мені головочку сяков-таков онучок, най си дівкою не мучу», — так треба говорити дев’ять разів.
Дівчина засміялась, дивлячись на хлопця. «Онучов» сказала, вона гладячи бармена по голові, який вперше за весь час усміхнувся. Натомість дід посерйознішав і вів далі, а дівчина далі записувала на камеру смартфона.
— А ось, коли народяться діти у вас і будуть маленькими погано спати, знаю одне заклинання-примовку. Тридцять років тому записав. Треба взяти віника, — вийти увечері надвір і, дивлячись на якусь хату, де світло горить, ним махати, — він загадково подивився у вікно. При цьому примовляти: «Я бачу Світло!», — задумався, згадуючи, — «я бачу світло зігрію Василькові ручки, ніжки і тим лишу не сплячки. А візьму йому сон усіх сторон, щоб він спав, спочивав і на себе тіло брав», — промовив він владно і переконано, потім додав із виглядом лікаря-педіатра: «Це тре повторити тричі. І дитина буде спати».