Коли старий казкар це говорив, то очі його світились, а обличчя сяяло, мов усмішка немовляти. Він замовчав. Зенон, бармен та його дівчина дивились на нього зачудовано, чекаючи на продовження. І Старий, перепочивши трохи, продовжив розповідь.
Вони вдвох стояли на високому березі Молдови, вдивляючись на той бік ріки, тримаючись за руку. Євдокія раптом подивилась на Адріяна і запитала: «Ти знаєш історію назви цієї ріки?». Він мовчав у відповідь. Вона сказала: «Він не любить мене» і сумно усміхнулась Адріяну. Він допоміг їй сісти на коня ставши на коліно і підставив руки під її ніжку вбрану в телячі постоли. Їхав зовсім поруч біля неї, не зводячи погляду. В повітрі літали листочки з квіту дерев. На вершині гори вже було видно, як контурами над лісом визирають стіни підсвітлені весняним, майже літнім сонцем. Вона зупинила коня, подивилась із сумом на укріплений замок — твердиню господаря, потім подивилась на Адріяна і сказала ледь розчулено.
— Я самотня тут. Повернусь звідси, напевно, до своєї батьківщини лишень маленькою пташкою. — І потім додала, вже їдучі попереду замковою дорогою у лісі, що накривав, як шатро, шлях до в’їздної брами.
— Якщо ти мене не викрадеш звідси…
В замку на подвір’ї вона присіла біля криниці. Він стояв поруч знімаючи дерев’яне, прикрашене візерунками, сідло з коня, а вона, склавши руки на колінах, заспівала: «Дунаю, Дунаю чому смутен течеш…?» Він стояв біля стіни і задумано слухав, дивлячись на неї та гладячи гриву коня. Челядь підглядала за ними із вікон. Доспівавши пісню, вона тихо прошепотіла: «Це я склала», — і, зашарівшись, опустила очі. Він нічого не міг їй відповісти А що він, чоловік з гір, який стеріг отари господаря і його довколишні ліси під час постійних походів, міг їй відповісти?! Але найбільше, що довірив господар — він став, ніби особистим охоронцем княгині після того, як спас її на кордоні з Валахією. Він супроводжував господиню у всіх її виїздах за мури замку. Спочатку всі робили вигляд, як і господар, що княгиня просто із вдячності за порятунок так багато свого часу і уваги приділяє цій людині. Думали, що це вже скоро скінчиться, але їх стали все частіше бачити біля замкової криниці. За деякий час челядь почала злобно шептатись по закутках і заздрість поселилась у замку, заздрість до їх ніжної дружби.
Десь серед ночі, коли ґазда дому оповідав цю історію, а розвідники хто слухав, хто вимарив, під стіною з-надвору, через звуки вітру, залунали крики, потім цей моторошний нелюдський крик повторився вже десь на віддаленні від хати, ніби з лісу. Заспані солдати зіскочили з місця. З підлоги похапавши зброю тривожно перезирнулись. Десь за двадцять хвилин солдата, якого лишили на чатах і забули замінити, задрімав в стогу і бачив короткий сон, ніби спогад з війни… Сілезія, колеса повозок скриплять, літо або його кінець вже, старі жінки і діти ідуть дорогою, тягнеться колона біженців, коні важковаговики тягнуть повозки, на них зовсім малі і немічні старі. Танковий прорив, біля повозки стоїть радянський танк Т-34 весь у кіптяві і пилюці з башти вилазить танкіст, бійці сидять на броні, танкіст бере каністру, закурює, роздивляється повільно цивільних, які слухняно стоять біля своїх повозок з пожитками, опустили голови, чоловіки, діди, зняли капелюхи, склали руки у замок обливає повільно повозку з людьми ті трусяться від страху, плачуть, щось жалісно кричать німецькою… Танкіст, не докуривши сигарету, з байдужим виглядом, скривившись, за мить у злобній гримасі кидає її в повозку, яка спалахує. Солдат десантник бачить перелякану дівчину, її вродливе обличчя. Вона не плаче і нічого не просить. Німкеня просто дивиться на нього своїми блакитними очима. Повозка палає, мов факел, крики цивільних тонуть в звуці мотора танку, який переїжджає дорогу в поле. Солдат заплакав уві сні. Прокинувся. Її красиве лице, мов фото, в його голові. Він підскочив із стогу сіна, і далі вдивлявся в ту саму картинку, як контури смерек гнуться на вітрі і скриплять, як падає сніг, білі кучугури і раптом на узліссі з’явились абриси людської фігури. Вона, ніби світилась, коли місяць виходив поза хмар, освітлюючи своїм тьмяним світлом ліс. Він втер лице снігом. Фігура зникла. Йому, ніби примарилось, але за мить вона знову з’явилась, наблизилась і стояла, ніби ближче до нього. Він закричав: «Стой хто идет, стой стрелять буду!», — його голос задрижав. Він подивився: там стояла красива дівчина, яка посміхалась йому і раптом за мить вона стала схожа на ту дівчинку-німкеню з його нічниць: «ти звідки тут, що тобі потрібно, ти ж…» Вона з докором подивилась на нього, повернулась і пішла до лісу. Перед лісом махнула рукою, закликаючи іти за нею: «я на посту, не могу», — шепотів він, — «я не міг тоді тобі допомогти» Йому стало раптово дуже шкода. Він скинув дублянку і пішов, мов загіпнотизований: «я не міг тоді, просто…» Він як заворожений йшов толокою, його тягнула туди якась невидима сила, мов магнітом. Він вже нічого не думав і не говорив, а просто ішов вперед крок за кроком, і за мить зник в хащах чорного лісу… І стало зовсім тихо, лише вітер бив щосили об стріху хати.