Старшина, прокинувшись, прокричав: «Постовий, забули вот…», — і вони вибігли на двір. Швидко ідучи до копиць сіна, з лісу востаннє пролунав якийсь зойк: чи то від звірини, чи то впала смерека із шумом. Вони обернулись на цей звук, а потім побігли до копиці. Там нікого не було: лежала дублянка і поруч автомат, сліди тягнулись до лісу і щомиті щезали на вітрі. Їх притрушував сніг, який почав падати щільніше. Небо затягнуло хмарами і стало дуже темно. По слідах вони добігли до узлісся підсвічуючи собі ліхтарями, далі все було у ламаному суччі смерек. Вони обернулись і побачили на схилі ґазду — абриси на тлі схилу і довгої стріхи хати, його волосся розвівались на вітрі, в руках він тримав трійцю з потухлими свічами. Він прокричав, дивлячись на ліс: «Мавка затягнула! Не тре шукати! Він пропав!», — повернувся до них спиною. Старшина роздратовано закричав у відповідь: «Яка ще мавка!?». Дід нічого не відповів. Старшина здивовано подивився в напрямку лісу і потім, ніби ще щось хотів сказати ґазді, але обернувшись побачив, що його вже не було. Два бійці кинулись в гущавину, чутно було як ломляться під їх ногами сухе гілля смерек, покрите снігом, а за мить вже не було чути нічого, лише сумне і моторошне завивання вітру у верхах смерек: «Стоять! Отсавіть!» — кричав старшина їм у слід і дав чергу із свого автомата в небо. Намарно. Ліс, ніби проковтнув їх.
— Вертаємось до хати, нічого не зробиш. Чекатимемо. Може повернуться ще, — сказав офіцер байдуже захриплим голосом, кашляючи. У нього починалась гарячка.
Розповівши це, казкар замовчав. Бармен встав і пішов до бару готувати кав’ярню до закриття. В Чернівцях далі падав сніг. Дівчина бармена Іванка сиділа мовчки за столом, чекаючи на продовження розповіді. Зенон дістав з пачки сигарету, подивився на двір, через вікно не було видно нічого через снігову віхолу і знову поклав її на місце у пачку. Передумав виходити на двір.
Коли ґазда сідав за стіл, офіцер знову зміг роздивитись краще його чоботи, «рісовані» чоботи, мов музейний експонат, підбиті та на каблуку прикрашені виробленими візерунками від яких ішли до підошви хвилі, мов полум’я вогню. Старий мовчав. Привстав. Зловив знову овечку під столом, гладив її у себе на колінах.
— Минулого не змінити! Воно женеться за нами, часом, мов зграя вовків, а ось майбутнє можна змінити, якщо…
Його перебив старшина.
— Що ти верзеш, старий? Що тут у вас твориться?
Тоді втрутився офіцер.
— Старшина, оставь. У мене вже в голові мутиться…
Ґазда подивився на офіцера і прошепотів.
— А ти щасливий через родину свою, видно тебе добрі судке судели, коли народивсе на світ.
Казкар замовчав. Подивився на двір, на бармена, який заклопотано порпався, щось записував у зошита і часом заходив до службового приміщення, заносячи і виносячи щось, і за мить продовжив.
Літом вона, Євдокія, збирала лікувальні трави з жінками із села. А він, Адріян, косив траву на схилах біля замку. На ріці селяни ловили рибу. Жінки на березі співали тужливих пісень.
— Про що вони співають? — спитав Адріян княгиню.
Не дивлячись на нього, розглядала плин річечки.
— Про нещасне кохання. Наречений дівчини загинув на війні, а її батьки зібрались видати заміж за багача, якого вона не любила і вона кинулась до ріки…і тепер ця річечка називається її ім’ям — Молдова.
Княгиня подивилась на Адріяна.
— Нам вже час вертатись до господарського двору!
Адріян відвернувся і мовчки поскакав першим. І вже тоді, коли вони завернули та їхали головною дорогою, що вела до замку, тепер у літі її зверху вкривали зелені дерева, мов зеленим шатром, в яких у гніздах виспівували пташки Адріян зізнався Євдокії.
— Я скоро буду вертатись туди, — і він у сідлі повернувся у бік на схід де пасмами тягнулись до неба верхи гір, — «в свою землю — додому» Вона лише ствердно махнула головою у відповідь. Посміхнулась лагідно. Нічого не відповіла.
У великій залі замку відбувалась нарада. Господар-воєвода розмовляв із ратниками про військові приготування до чергового походу, про піхоту, яку треба набирати із селян, а вершників із міщан і так далі. В куті біля вікна у каміна сиділа господиня. Вона вишивала золотими нитками рушник, полотно було затиснене в обруч і дивилась сумно у вікно: там біля замкової криниці Адріян споряджав коня. Він підняв голову і побачив її, вона усміхнулась, натомість на обличчі Адріяна не було жодної емоції і він відвернувся. Вона далі усміхаючись розглядає його, потім знову береться до шитва, за мить кладе обруч на підвіконня, бере лютню та починає награвати мелодію. Присутні на нараді час від часу відволікаючись від своєї розмови дивляться на неї, і за мить вона починає співати свою пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Воєвода замовчав слухаючи спів і на словах «Альбо мене пойми, альбо мене лиши!» Присутні забубоніли між собою, а воєвода встав і пішов до дверей. Євдокія перестала грати, поклала лютню на підвіконня, склавши руки на колінах у замок, мовчки дивилась на Стефана. Він вже в дверях кинув їй: «Хороша пісня». Присутні перелякано дивились на господиню, яка далі взялась за вишивку, не дивлячись на них. За мить всі вийшли із зали в слід за господарем. Вона лишилась сама.