Вже закінчувалось літо. Адріян того сонячної днини, як завжди, супроводжував княгиню-господиню в сусіднє село, де вона із жінками селянками пряла вовну. В повітрі вже був запах осені і часом подував зимний вітерець. Вона сиділа у дворі місцевої церкви в саду поруч сиділи служниці покоївки, близнючки пряли вовну, а вона вишивала рушник. Вона часто приїжджала сюди помолитись до цієї маленької мурованої збудованої, як сільський дім, церковці в супроводі гуцула, який від часу її порятунку на Різдво став, ніби її охоронцем. Адріян стояв в стороні біля церкви, спостерігаючи за нею, і вона час від часу піднімала на нього голову, обдаровуючи люблячим поглядом так, що гуцула, ніби піднімало на небо від них.
Часом вона відкладала шитво і читала із книжиці, євангелія. Коли дівчата-служниці понесли куделю в село, Адріян підійшов ближче до неї. Євдокія подивилась на нього якось проникливо і таємничо.
— Як шкода Адріян, що ти не вмієш читати. Але я обов’язково тебе навчу.
Адріян мовчав. Вона продовжила читати.
— Ні, не навчиш, я завтра тікаю із замку в гори.
Вона закрила книгу, руки ледь помітно затремтіли… Дивилась на нього розгублено. Мовчала…
— Ти віриш у Бога?
Він махнув головою і сказав.
— Я хрещений.
— Ти чув притчу про блудного сина?
Він розгублено відповів.
— Ні.
— Вона про тебе!
Євдокія знову відкрила книгу і прочитала йому. Він мовчав. Дочитавши, вони сиділи мовчки на лаві і роздивлялись церкву.
— Я люблю це місце, — сказала вона не дивлячись на Адріяна. — Тут дуже тепло.
Повіяв вітер і листя на деревах церковного подвір’я зашурхотіло. Вона закрила очі…
— В замку холодно. Мені моторошно там. Постійні війни та інтриги, а тут тепло, — вона посміхнулась і подивилася на Адріяна. Він відвернувся. Але за мить несміливо видавив із себе.
— Я заберу тебе з собою в гори.
Замовчав. Вона теж мовчала і сумно дивилась на нього.
— Я викраду тебе, і ми будемо жити там самі. Нас ніхто не знайде. Скоро сніги покриють перевали і нас ніхто не дожене…
Почався дощ і вони побігли під накриття церкви. Стояли обійнявшись. Вона поклала голову йому на груди.
— Завтра вечором я буду чекати тебе тут із конями.
Вона ствердно махнула головою і розчулено прошепотіла.
— Я кохаю тебе.
З лісу закувала сова.
— Завтра буде хороша погода. Нам вже час вертатись, — сказав Адріян. З села бігли, сміючись, служниці господині.
Старий Гуцул, видно, що засумував знову. Відпустив овечку і закурив свою люльку. Змінив тон оповіді і якось проникливо і зажурено продовжив.
Він чекав на неї із конями в умовленому місці, біля старого бука у тієї церкви біля села. Цілу ніч. Коні паслись прив’язані біля церковної брами. А він ходив садом сам не свій. Молився. В голові снували лихі думки. Сів на лаву, схопившись за голову. Заспокоївся. Став біля бука, вдивляючись у темні, ледь помітні на тлі нічного, усіяного зорями, неба, плямки гір в далині, які тягнулись через увесь небокрай.
Почало світати. Небо над Молдовою почало набувати кольору афен Він продовжував приречено чекати в саду, молився, сподіваючись, на диво, що вона таки прийде на ранок. Він притулився до дерева і вдивлявся в обрії гір, коли вже почали з’являтись перші промені дня і сонце мало ось-ось почати свою ходу небозводом, бо золотом вже світились верхи дерев на пагорбах, Адріян скочив у сідло і помчав щосили полями і лісами у зворотній бік до Валахії в землі Угровлахійські. На Волощину вже поскакав він.