Він їхав між скелями зарослими імщедью зарослими смереками і колючими кущірями лісами Трансільванії і був справжнім господарем цих диких місць. Чорні брови, хижі очі, маленькі вуса і щетина на лиці, широкі перстені на пальцях рук, які уберігали його від звірів та усяких страхів. Сумки — тобівки з обох сторін, які здалека нагадували кольчугу… Вигляд у нього був дійсно, як у короля, Короля Гуцула, єк його призвали люди. Коли упав Царград султан і турки рушили з великим військом в Карпати. На Дунаї до них приєднались і волохи розбійники, отаманом яких був Адріян Гуцул.
Він іде вночі по вузькій довгій вулиці біля Чорної церкви в Брашові, переодягнений в одяг угорського купця. Заходить на заїзний двір, де його люди за столиком в глибині вже споюють гінця із Сучави, людину господаря Стефан.
— Це війн, — приречено він повторював в п’яному угарі. — По горах ревуть трембіти, гори в полонинах горять ватрами день і ніч, а горці валять скали, перекриваючи перевали для проход.
Адріян, підсівши до столика, слухав.
— А що Штефан воєвода, де він? — спитав «угорський купець». — Сидить у замку з молодою жінкою, готує місто до облоги.
— З якою жінкою? — розгублено перепитав купець і розповів, стишевши голос, що Євдокія упокоїлась восени, і що темна історія, що трапилась перед поверненням воєводи з переможного походу над…
— Чи в кінці літа чи восени ця історія трапилась? — розгублено перепитав сам себе захмелілий гінець. Говорив про версії того, що трапилось, що чутками проносились краєм тоді, але все намагались тримати у таємниці.
Адріян не слухав вже його. «Євдокія обманула його, зрадила. Він став іграшкою в руках господині», — ці думки були весь час в його голові від моменту утечі. А тепер виявляється, що він веде тьму війська паші в гори…Він кинув кошель із золотими на стіл і швидко вийшов у двір. Осідлав коня.
Турки переправились через Дунай. В ставці паша запитав у ватажка отамана волоських розбійників, у гуцула, якою дорогою краще іти. Він, отримавши золото, вказав на місце, що йти треба через Васлуй. Паша довго думав, подивився на ватажка, подивився на його людей і тоді його розбійники сказали, що кращого знавця доріг і шляхів не знайти на цілі Карпати. Паша вирішив іти на Васлуй.
Гірські дороги наводнила армія.
Молдовські, угорські і польські лицарі в блискучих обладунках їхали, похитуючись у сідлах, мов приречені. Ціла колона піших зі списами ішла край дороги. Кажуть під замком воєводи зібралось сорокатисячне ополчення горян і молдовських селян. Ополченці далі спускались з гір. Зима лютувала. Запалали ватри до неба по всіх Карпатах. Тривожні звуки трембіт передавали тривожні новину, роздираючи повітря. Заревли роги, сповіщаючи лиху новину, що турки перейшли Дунай, закликаючи усіх, хто може тримати зброю, до найвіддаленіших закутків Карпат прийти до замку господаря і приєднатися до його війська.
Адріян скакав на чорному коні щосили через засніжені гори у віхолу вовчими тропами, так, що ледь не загнав, рідко перепочиваючи, розводячи ватру. Ночами вили вовки і трембітали трембіти. Він скакав далі, під могутнім галопом сніг розлітався хвилями, а вершник скакав далі і його чорне волосся як і грива чорного, як ніч, коня розвивались на повітрі. Ліси, каплички, хрести при дорозі і абриси будинків мерехтіли в його очах. Вітер бив по обличчю. Тепер він бачив, мов у марі, маски в овечих шкурах із дерев’яними червоними носами, маску Мош-Кричуна прямо перед собою. Все розмите, змазані кольори, Маланка щось співає, ряжені танцюють колами, тягнуть його, сміючись, до саней тієї днини, коли знайшли побитим біля хреста у горах. Загружають в сани.
— Це гуцул, — хтось шепче на вухо, — розбійник скорше за все.
— Його посадять на палю…
— А може це купець, — хтось знову шепче і сміється.
Кричить фірман поганяючи коней. Успенська церква, мов дзиґа, крутиться баштами до неба. Заходять до церкви. Знімають маски, не заходять тільки ряжені в костюми турків, один надягаю йому напівпритомному маску турецького паші, закурює файку, сміється, сиди тут.
Ліс, гілля смерек б’є його по лиці, він скаче. І ось він бачить її лице. Добрі очі, розумний погляд, блакитні очі дивляться на нього з поза смерек. Легкий румянець на її щоках, біле обличчя, мов лик, прямий ніс, усмішка, маленькі вуста. Вона шепче йому «Адріян» і він, ніби прокидається від сну, перед горою і замком на вершині підсвічений тисячею багать в лісах довкола. Тіні мерехтять між стовбурами дерев, мов абриси велетів, ополчення гріється у розпалених ватр, співаючи пісень в очікуванні наказу воєводи.