Адріян зліз з коня взяв його під узду і повільно пішов до замкової брами, дорогою якою проводжав господиню. Ідучи засніженою дорогою, він згадав, як вони їхали нею вдвох взявшись за руки. З лісу лунала знайома мова його народу лісорубів і вівчарів, якою, ніби говорять самі гори, гомоном. Він чув говір свого племені і нього стислось серце у грудях. Брама замку відкрилась з усіх боків, її обступало ополчення, яке все прибувало підбадьорюючи один одного вигуками. Він шепнув щось сторожі, і за мить старший повів його через двір у відкритої брами Арсеналу чоловіки розбирають зброю. За хвилину побачив криницю. Підійшов до неї. З неба падав сніг. Завмер. Згадав як на її підмурівках сиділа боса вбрана в просту білу селянську сукню Євдокія: пасма довгого білого волосся спадали їй на груди і світились на літньому сонці. За мурами співали пташки і вона тримала в руках книжницю, тримаючи потрібну сторінку своїм вказівним пальцем. Вона піднімає голову і усміхається йому. Від цього спогаду легка сумна усмішка промайнула його лицем. Старший, що його супроводжував шипнув щось на вході до палацу сторожі. Один подивився на нього уважно і зайшов в середину.
Господар ходив найбільшою залою свого замку і розпитував з яких його земель вже підійшли війська. Визирнувши у вікно, він не витримав і почав сваритись, що так мало прийшло угорців і поляків, які обіцяли більшу підтримку.
– Їх десь біля тисячі, господар, — доповів йому лицар, і тут же додав, що вже підійшло ополчення з гір і молдовські селяни. Господар лише мовчки ствердно махнув на це головою, ходячи довкола стола. За мить йому доповіли, що один угорський купець з Куртя-де-Арджену хоче побачитись з ним і у нього важливі новини для нього. Господар задумався. Цей волошанин каже, що його звати Адріян і він колись служив у вас. На обличчі Стефана виступило здивування і лють водночас. За мить він скомандував: «Добре! Проведіть його у мої покої». І вже виходячи із зали, він, ніби сам у себе запитав: «І що цей розбійник може мені розказати».
Задуманий господар сидів у кріслі. Рука його тримала руків’я меча у піхвах. Він час від часу перекидав ручку з руки в руку так, що меч в піхвах своїм вістрям впирався у підлогу. На столі лежала корона із гострими зубцями.
Зайшов Адріян. Охорона вказала йому, щоби він стояв у дверей. Господар довго дивився на нього закам’янілим лицем. Брови, ніс, підборіддя, мов витесані із каменю. Вбраний він був у просту сорочку з маленькою вишивкою по середині. Візерунки, ніби червоні язики полум’я, закатані рукави сорочки давали можливість побачити могутні передпліччя, зі шрамами, ніби знаками на пам'ять з минулих битв, відмітинами від угорських, польських і татарських мечів.
Воєвода замість вітання видавив із себе.
— Це ти зрадник!?
Охорона напружно схопилась за руків’я мечів. Господар, дивлячись на Адріяна, скомандував:
— Хай спершу скаже з чим прийшов!
— Турки перетнули Дунай та ідуть на Сучаву…
— Це ми і без тебе знаємо, — роздратовано перебив господар.
— Вони підуть через Васлуй.
— Васлуй… — здивовано промовив воєвода і мовчки подивився на своїх радників, що стояли біля стіни. Він показав їм рукою, щоб вони вийшли.
Господар встав. Задумано склав руки. Знову сів у крісло, прошепотівши назву села «Васлуй» ті місця він добре знав.
— Звідки знаєш? — запитав він у гуцула.
— Я сам їх переконав, щоб вони йшли цією дорогою, — спокійно відповів Адріян.
Господар відкинувся в кріслі, відклавши меч у сторону, думаючи щось, прошепотів сам до себе.
— Вони заплатили мені багато золота і довіряють через це. Ну і через те що…
— Скільки їх? — спитав господар, перебивши Адріяна.
— Турки ведуть стотисячну армію.
Господар став ще похмурішим.
– І скорше за все на кордоні до них приєднаються волохи.
— Тобі можна вірити? — знову запитав господар і подивився Адріяну прямо у вічі. Той мовчав і за мить він запропонував гуцулу сісти за стіл, а охороні наказав вийти. Так вони просиділи деякий час, не говорячи ні слова.
Господар і його колишній слуга сиділи мовчки. До кімнати увійшла молода вродлива нова дружина воєводи вбрана у довгу розшиту золотом сукню. Господар взяв її за руку і дістав із широкого пояса череса, зробленого із грубої волової шкіри та декорованого металом, одягненому поверх сорочки, кошель із золотими. Адріян тут же відповів, стиснувши губи.
— Мені не тре гроші!
Господар усміхнувся, потім дістав з іншої кишені пояса ключ, покрутивши його в руках, махнув хлопчику служці, той миттю підбіг. Воєвода неспішно відпив вина із кубку і велів передати ключ Адріану. Поки хлопчик ніс ключ, він говорив.