— Зайдете на каву? — звертається завідувач фольклористики до заїзного кореспондента, який в цей час дрімаючи дивився у смартфоні розклад поїздів до Києва.
— Що? А, так із задоволенням, дякую, — погоджується він і заходить із жінкою до кабінету, заставленого з усіх сторін стелажами із книжками. Попивши каву обговоривши останні новини і погоду Зенон із завідувачкою вертаються назад до читальної зали, де вже не було жодного студента, лише в сердці зали, по самій її середині сидів одинокий відвідувач: Старий, який невтомно щось нотував собі до зошита.
— О, хочу Вас познайомити з тим чоловіком. Він з Довгопілля! Письменник — краєзнавець. Історик. Збирає фольклор. Надзвичайно цікава людина.
Вони підходять до столу. Чоловік і далі занурений у читання не реагує, раптово піднімає голову, мов прокинувшись від сну, і, посміхаючись, протягує руку:
— Микола Антонович! — і потім, встаючи та тиснучи руку, посміхається жінці, дивлячись на Зенона додає:
— Знаєте… це я попросив, аби Лариса Петрівна нас познайомила. Був на вашій презентації в бібліотеці Івасюка. Обов’язково прочитаю вашу книжку-роман.
На столі була розкрита книга з пожовтілими від часу сторінками. Зенон зацікавлено подивився, намагаючись прочитати текст польською. Старий помітивши його зацікавленість, подивився на нього, потім на книгу і прошепотів:
— Про Воєводу Штефана. О, така цікава річ…, — замислився і миттєво додав. — Бачите — це не про Стефана Баторію, польського короля, як Ви, напевно, могли подумати. Це про іншого. Про того, якого турки називали Кара Богдан.
— ЧАЛМАРЕ!
— ШТЕФАНА ВЕЛИКОГО!
Поруч лежав розкритий альбом, а там стара світлина на весь розворот — пам’ятник у Кишеневі. На чорно-білому фото Господар Молдови у витягнутій руці тримав хрест. На голові корона.
— Але про це згодом, — каже розгублено Старий і далі, посміхаючись, закриває книги.
Збираючи книжки зі столу, він акуратно струшує долонею з них пилюку і наспівує баладу про Штефана.
— Дунаю, Дунаю…
Зенон допомагає йому занести книги до кабінету завідувачки. Побажавши Ларисі Петрівні Щасливого Різдва, виходять з кімнати та ідуть довгими порожніми, вистеленими мозаїкою з мармуру, коридорами резиденції митрополитів.
Зенон знімає на смартфон готичні своди зі стелями у формі куполів та ошатні масивні перила з каменю на сходах.
— Дійсно, мов у Хогвардсі, середньовічний замок, — каже він, посміхаючись Старому, який нічого не відповідає і лише у вестибюлі, серед великих і масивних колон, ствердно махає головою і каже:
— Видатна споруда. Яскравий зразок постромантичних тенденцій в архітектурі. Збудований в дусі еклектики. Хоча і відчутний вплив візантійської та романської культур. Об’єкт всесвітньої спадщини «Юнеско».
Вийшли на двір. Старий глибоко вдихнув свіжого зимного повітря.
— Даа… резиденція Буковинських митрополитів.
Пішов далі. Зупинився. Обернувся на Зенона:
— А Ви знаєте, що першою тут — ось цю церкву побудували. Першою з цієї всієї краси побудували церкву! — і він змахнув рукою в бік Трьохсвятительського храму, мурованого з червоної цегли і великими мідними засніженими куполами.
— Да, да. Він, митрополит Євгеній, вчив румунської мови цісара.
Замовчав, ніби згадуючи прізвище.
— Гакман. І це цісар наполіг, щоби першою церква тут була!
Цей митрополит, коли Буковина увійшла до складу Австрії, не допустив приєднання місцевої православної церкви до Трансільванської митрополії, а, натомість увесь свій вплив і авторитет спрямував на створення окремої Митрополії. Видатна людина!
Підійшовши до центральної брами, пройшовши через центральний курденер, що нагадував церемоніальний двір, Старий раптом запитав:
— Маєте час?
За парканом на зупинці не було жодного транспорту. Зенон ствердно махнув головою.
— Добре, тоді прогуляємось. Тут чудовий парк. Справжній витвір ландшафтного мистецтва, розбитий, як бароковий сад. Колись цим парком любив прогулюватись Булгаков. Уявляєте, Зенон, — здивовано подивився на Старога. — Так, так! Михайло Булгаков той самий. Він тут оперував в місцевій, тепер обласній клінічній лікарні, в тій самій будівлі в літо шістнадцятого року. Під час першої війни провів тут ціле літо. Це вже згодом його перша дружина згадувала, сестра милосердя Червоного Христа Тетяна Миколаївна Лаппа, що жили вони при госпіталі, де вона асистувала йому. Вони обидвоє були добровольцями «Червоно хреста». Тоді російська армія наступала і він ціле літо прожив у Чернівцях.