Адріян підійшов до замкової криниці. Постояв перед нею. Сів на брили, схопився за голову, потім встав і, ведучи коня під узду, вже на воротах повернувся ще раз і поглянув на замкову криницю. Ком підійшов йому до горла, в палаці за нею світились свічками вікна, коридорами і кімнатами снували тіні людей. У кімнаті господині біля вікна стояли мовчки монахиня Анастасія і покоївки-близнючки. Біля воріт він осідлав коня і поскакав щодуху в долину.
Він вже був біля великих різаних воріт церковці за селом. Ворота зі скрипом відчинились. Ішов сніг. Адріян обережно зайшов, ведучи за собою коня, погладивши йому гриву, прив’язав його біля кладеного з каміння муру. Пройшовся засніженим і ніби заспаним садом. Тут, на довгій лаві за кладеними з річкового каміння мурами, вони довго любили сидіти годинами, ніби заховавшись від цілого світу.
Довго відкривав двері, бо примерз замок. Несміливо зайшов до середини. Йому все крутилось в голові. Він відкрив віконце, вдихнув свіжого зимного повітря. На дворі завивав вітер і десь в далині без упину трембітали. Здійняв свій черес, положив його біля довгого стола. коли він клав свій пояс на лаву гроші в середині дзеленькнули, поруч пірамідою до верху дерев’яні полички, де залишали записки на молитву. Бере довгу воскову свічку туляє біля іконостасу, нашіптуючи молитви.
Краєм ока він бачить біля стіни поховання. Він стоїть мовчки, не може дивитись у ту сторону, потім через силу повертає голову. В церковній ніші лежала вона, із білого мармуру надгробок, зроблений майстром так, що вона, ніби заснула, прилігши на лаву — прилягла у білій сукні, складки, якої лежать прямо в руці біля підлоги. Вона ніби тримає недочитану книжку, закладаючи не прочитану частину книги своїм довгим красивим пальчиком. Високий лоб прямий трохи курносий ніс, волосся акуратно складені із пробілом посередині.
Стає на коліна опустив голову. Стоїть на колінах довго. Ноги затекли. Повільно дістає турецький ніж із ножен. Через вікно до храму залітає цвірінькаючи маленька карпатська пташка. Пролітає колами над стелею, сідає на книжку в руках господині. Адріян здивовано дивиться. Пташка крутить головою на всі боки і дивиться на нього, ніби завмерла. Пташка перескакує на біленьку, з довгими пальчиками, ручку княгині внизу надгробку довгими різаними буквами кириличним шрифтом, як і у книзі господині напис ЄВДОКІЯ КИЇВСЬКА З РОДУ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ.
Він прикриває очі і знову бачить, як процесія їде столицею Валахії, її головним містом Куотя-де-Арджен, коли господар з посольством на Різдво їхав передати другому брату привітання на свято, і він, спостерігаючи за нею в санях, вже закохався тоді. Потім він бачить абриси старої жебрачки, яка, вхопивши його малого за руку, шепче пророцтва: «Тебе покохає дивовижна жінка…» Потім гори полонини, ліси, море овець і він, сміючись, біжить з братом схилом, що цвіте травами в літі…
Весна. Вівчарі женуть отари в полонини. Горяни запалюють семиметрові багаття із смерекових гілок, прощаючись із зимою і зустрічаючи весну. Євдокія стоїть біля ватри в черленій сукні. Їхні серця, ніби палають. Мов язики полум’я в зірковому небі Молдови. Вони мовчки сумно дивляться один на одного. Від цього посміху він посміхнувся. На мить став щасливим: лице його засвітилось усмішкою. Він відкрив очі і побачив як пташка раптом злетіла під дзводи храму, весело цвірінькаючи, зробивши коло, вилетіла у вікно на двір.
Він зіскочив з місця і мов одержимий кинувся до вікна, закричавши у слід «Євдокія!!!Євдокія!!! Я кохаю тебе», — згадавши як вона йому казала на замковій дорозі, — «я повернусь маленькою пташкою».
Він розридався, сівши на лаву поруч, закриваючи лице долонями, заспокоївшись довго сидів мовчки. До церкви зайшов чоловік в рисованих чоботах, це була його людина з банди, йому він довіряв найбільше і сказав де його треба шукати у разі чого. Він підійшов до нього і прошепотів що вже треба вертатись у табір турків Вони скакали до Валахії дорогами запруженими військовими людьми у латах і з хоругвами і стягами. На зустріч ішли натовпи біженців, втікачів, що тягнули свої пожитки до укріплених місць, міст і монастирів. Вершники час від часу зупинялись і перепочивали, гріючись біля дороги біля ватр ополченців. Ті говорили про майбутню війну сварились на поляків, лєдців і угорців, мадярів, які не прислали належної допомоги аби зупинити турків.
— Про, що вони думають!?», — шептались вони.
— Бояться?
— Чого?
— Вони Бога не бояться?
— Якщо вони роблять так із нами. Нічого раз так і це все до них скоро прийде.