Адріян схилив голову у ватри і грів руки, не слухаючи оцих розмов він думав про одне, що вона не прийшла тоді бо її зупинили, і він мав повернутись тоді і спробувати врятувати її, або загинути разом із нею в замку. Гордість тоді затулила йому очі. Це все через його гординю сталось, — думав він. Люди при ватрі розсміялись від якоїсь сороміцької історії, яку розказував зараз один із старих ополченців аби приободрити і відволікти від сумних думок своїх молодших друзів. І потім, ставши серйозним, подивився на Адріяна. Сумно прошепотів.
— Все пусте. Лише справжня любов вічна.
Молодші колєги в один голос йому відповіли.
— Це йо, йо мудрі слова кажете.
Адріян подивився на Старого і ствердно мовчки махнувши головою осідлав коня і поскакав далі.
Він їхав табором турків. В конюшнях стояли тисячі коней, в майстернях навпроти світились іскрами на ковадла. Під моторошні звуки молотів турків, які підковували своїх коней і заточували нагострюючи ятагани і вістря списів готуючись до вторгнення. Вони їхали табором, що широко розкинувся в полі, мов ціле місто, табір був обкладений не реальною кількістю обозів, мов муром з великими запасами провіанту, яких би вистачило, щоб прогодувати цілу країну. Адріян і його вірний друг розбійник молдован Петро Карарі родом із села Мамалига повільно просувались табором.
— Петру, ми поведемо їх на Васлуй.
Той серйозно, уважно подивився на ватажка. Гуцул продовжив.
— Ми заведемо їх у западню.
Петро схвально махнув головою.
А там вже як Бог дасть, — сказав він, зіскочивши з коня і усміхнувшись побратиму додав.
Скачи до наших і передай їм. Лови почались.
Він вийшов на центральну площу табору, подивився у зимне засіяне зорями небо Валахії, в якому не було жодної хмаринки, лише світився чим далі яскравіше молодий місяць, мов той із золота, що увінчував, прикрашав верх багатого шатра головнокомандувача турків. В цю мить на небозводі яскраво засвітилася і згасла зірка. Він шепнувши сам до себе, далі дивлячись у небо.
– Євдокія, я люблю тебе, — опустивши до шатра перед яким стояла елітна охорона турецького війська, яничари. Командир сторожі яничарів мовчки підійшов до Адріяна лицем до лиця і без жодного акценту його рідною мовою наказав зняти шапку, і потім впізнавши із закам’янілим обличчям відійшов в сторону пропустивши в середину. Зайшов до шатра військового командира турків, їхньої головної ставки. В глибині сидів у шитому халаті — одязі із золотої тканини, шитим червоним узором, квітками тюльпанів чоловік. На підлозі лежав великий персидський килим, шитий усіма можливими кольорами. Турок дивився на нього своїми чорними, як ніч, лютими очима, не кліпаючи і не відводячи погляду чистячи фрукт гранату. Плоди лежали на срібній тарілці. Різаний столик, накритий білосніжною скатертиною, був увесь у зернах гранату і червоних плямах від його соку мов у креви. Пара турків у блискучих військових обладунках грала в шахи, курячи кальян, запиваючи червоним, як кров чаєм вони щось тихо обговорювали між собою своєю мовою доливаючи чай із срібного чайника, закусуючи солодким, що лежало на золотій тарілці. В шатрі стояв терпкий і солодкий запах кави і тютюну. Один з ватажків турків встав, побачивши Адріяна, підійшов до нього, обійнявши, подивився на фустку, що висіла у нього на шиї і з золотим колечком зачепкою. Обернувся на того, що чистив гранат, тримаючи руку на плечі гуцула.
— Ось він, новий господар Карпат, король гуцул, вірний слуга султана, — і, закативши очі до неба благоговійно промовив, — Да подовжить милосерднійший Алах його дні!
Адріян мовчав, роздивляючись червоне шитво на килимі, потім подивився на заляпану червоним соком гранату скатертину і потім на турка, усміхнувся і ствердно махнув головою.
Господар Молдови Стефан неспішно виходить із замкової каплиці на двір, дивиться на всіяне зорями небо передгір’я Карпат. На його лиці жодної емоції. Повертаються перед входом до церкви, хреститься, вдаряє поклон, цілує дерев’яний хрест і руку архієрею в урочистому знаменні. Той благословляє його міцно цілує в губи синів. Мовчки дивиться на жінку і швидко іде впевненою ходою через стрій в повній тиші до замкових воріт. Одягає плетені з металу рукавиці від кольчуги. Воїни замкового гарнізону проводжають його благоговійним і захопленим поглядом, натомість він дивиться прямо вперед, ні на кого не звертаючи уваги.
На подвір’ї замку заграла одиноко волинка. За мить цю бойову мелодію підхопила сотня інших волинщиків військових музик. Під звук цієї музики і скрежит і скрип військових обладунків, він підійшов до воріт. Ворота замку відкрились, біля них з усіх боків зібралось ополчення. Господар вийшов у навстіж відкриту браму, одягнений в кольчугу, він осідлав свого чорного бойового коня і мовчки вийняв меч з піхов і підняв його переможно догори. Ополчення з гір — горці взревіли, їхні голоси заглушили гру військових музикантів, заревли бойові роги, трембіти і ополчення підняло бартки і церковні хоругви в гору викрикуючі.