— Невже видалив на новий рік, — думав він.
На новий рік вони востаннє посварились.
Підійшли до будинку, пофарбованого в жовтий колір, підсвічений він виглядав зовсім як із золота. За ним вже виднілись куполи кафедрального собору міста, теж пофарбовані в блідо-жовті кольори. Перед будівлею Старий встав і промовив у весь голос.
— Тут обласний краєзнавчій музей непоганий. Велика колекція археологічна, але все у фондах тепер пилюкою припадає. Перед розвалом СРСР почали реекспозицію. Так все і застрягло. Грошей нема. А скільки ткання і вишивки пропало! Ціла колекція! Запхали в підвали одного з корпусів університету і там все загинуло, зітліло просто.
Це він сказав сумно ледь не заплакавши. Повернули з колишньої Панської до скверу. Перед собором була зупинка міського транспорту. Йдучи біля церковної огорожі, Старий подивився на сумного Зенона, який так і не знайшов контактів дівчини, весело продовжив розповідь.
— А я живу самий у невеликій двокімнатні квартирі на другому поверсі колишнього учительського будинку в Довгополі. Єдине, що місця мало. Кожен куток заставлений книжками, журналами, папками. Іноді ходжу до школи — на випускні запрошують. Місцеві люди мене поважають. Да, що мені Старому зрештою ще треба… Пляшка «Кадарки», кілька шматків білого хліба і равельце копченої ковбаси.
Сміється. Зенон сумно усміхається.
— Що ще для повного щастя ще треба?!
Стають на зупинці, роздивляються собор. Звідти чутно святкові співи, святкова ілюмінація. Старий серйознішає.
— Шкода, що казка, як жанр, поступово зникає. Сьогодні справжню казку від старожилів можна почути хіба що у нас та в Угорщині. На Заході вона зникла ще сто — сто п’ятдесят років тому.
Старий замовкає і стає зовсім сумний. Довго мовчить, присідає на лавицю. Зенон сідає поруч.
— Вам погано?
— Ні, ні все добре, — усміхається через силу.
— А від якоїсь болячки знаєте заклинання? — шепнув Зенон.
Старий прибадьорився, ніби згадуючи.
— Знаю! Як можна допомогти людині чи худобі від укусу змії.
Встає і натхненно продовжує закотивши очі.
— Господи Боже допоможіть…
Дивиться на собор, підсвічений ілюмінацією на тій стороні — у добрий чєс зачєти, а в лихий мовчєти. Ци ти лоїки, це ти лоївка, це лоїшенє.
Замовкає. Відкриває очі, дивиться на Зенона.
— Це так гадюка називається.
Продовжує знову натхненно закривши очі.
— Уразила, уразила в шкуру, а з шкіри в мнєсо, а з мнєса в жили, а з жилів у кости.
Замовчав і знову відкрив очі.
— Ці слова треба говорити дев’ять разів до горнятка з водою. Тоді укушений має тричі сьорбнути цієї води. І ще треба вложити в ту воду камінь і стерти ним уражене місце.
Ось і дочекались. Вже і наш тролейбус їде! — Вигукнув весело Старий.
Старенький тролейбус через неприбраний сніг став по середині дороги, його роги закорочувало, в середині то вмикалось, то вимакалось тускле жовтувате освітлення. Загрузившись, сіли по середині. Двигуни заревли і він помалу рушив засніженими вулицями. В цю мить знову почав падати лапатий сніг. Старий весело усміхнувся, дивлячись у вікно, потім на Зенона.
— Засипає, — сказав він стишеним голосом, прикривши очі.
Продовжив…
Швидко спускаються потоком в долину. Старшина, припавши на одно коліно, сьорбнувши води вигукнув.
— Вони близько!
Офіцер дивиться на нього здивовано.
У мене чуйка, командир, ще з війни.
Вже біжучи один за одним швидко потоком, старшина на ходу перемовляється з офіцером.
— Вони десь в кілометрі від нас, я спиною відчуваю. Це як в козаки розбійники в дитинстві,бавився, так от тепер вони «козаки», а ми «розбійники». Бігом. Ноги в руки і…тут головне зрозуміти в якій ти ролі вчасно».
Десь на півдороги їх дійсно наздогнала погоня.
Розповідаючи це, Старий весело подивився на Зенона, який тепер шукав диктофон, згадавши, що він у наплічнику. Вирішив його не діставати і просто мовчки слухав завершення цієї довгої історії.
Стався вогневий контакт. Коротка сутичка. Одна куля влучила в станцію, яку вони кинули на потоці. Але їх врятувала тоді снігова буря, яка раптово накрила потік.
Оповідач подивився у вікно. Там за підмороженим вікном теж починалась, як на замовлення, снігова буря.
Вони зуміли відірватись, але партизани ішли по їхніх слідах, нога в ногу і вже наздогнали їх майже на селі надвечірі тієї зимної днини. Але відчувши, що вже вловили совітів пішли легшою дорогою, а ці напопереки з горба. І ось вони біжать дорогою в Киселицях. До місцевого штабу стрибків. Підбігають туди а там згарище, рація пробита кулею лишилась в потоках. Вони повністю відрізані. Старшина командує: «Рухаємось у бік Сторонця». Вояки УПА вже неспішно спускаються лісом над скелею навпроти місцевої церкви.