Выбрать главу

Великі тіні мерехтять між смереками, в останніх променях сонця, що вже заходило за гори. На дороги зі сторони місцевої школи до них вибігають троє кричучи.

— Нє стріляй свої, — розвідники, залишки місцевих винищувального батальйону з розбитого штабу. Через задуху чоловік, що на храмував з перебинтованою головою в цивільному говорить через задуху.

— Туди нєльзя. Ми у мєшку.

Тут же спускаються хащами до ріки, думають розділитись і пробиватись з боєм.

— Це самогубство, — каже, кашляючи, офіцер і нахиляється відпити води з ріки, відпиваючи воду бачить у воді, яка світиться золотом підсвітлена сонцем, що ось ось мало пірнути за гору відображення кручених хрестів над високим берегом.

Підіймається, обертається питає задумано у вояка з перебинтованою головою.

— А що це у Вас там?

— Церква, — відповідає коротко солдат і потім додає, — Місцева церква, мурована, одна така в цілому районі з каменя. Панотець в Румунію виїхав після війни…

— Ясно, — перебиває офіцер, перезирнувшись, із старшиною. Звертається до молодого радиста.

— Одягай його одяг. І бігом у Віжницю. Бігом.

Радист переодягається.

— Тільки бігом і поаккуратнєє, в район, приведи підмогу». Худий радист переодягається і між хатами та під плотами біжить до лісу. Піднімаються крутим берегом до церкви, заходять на подвір’я, збивають замок із дверей закритого храму заходять у середину.

Старшина командує.

— Кулемет та снайпер на верх. На дзвіницю.

Вікна в храмі вибиті, церква пустує, офіцер каже.

— Будемо тримати кругову оборону до підходу наших.

За двадцять хвилин вони вже були оточені, упівці готували мінометні гнізда. Вони закрились в церкві, офіцер притулився до стіни погортав богослужбові книги, що лежали на лаві поруч, дістав фотокарточку з дружиною і дочкою, ніби вже прощаючись з ними, пригадав як вони востаннє разом святкували новий рік. Шампанське і запах мандарин, ялинка з яскравою червоною зіркою наверху б’ют куранти і він цілує жінку.

— Командир, парламентьор. Бандити парламентера вислали!

Крикнув у все горло старшина, ніби розбудивши офіцера, той відповів одягаючи і швидко застібуючи шинель.

— Хорошо, я пойду.

Вийшов на двір в п’яти метрах стояв ватажок упівців. Він був у кітелі і стояв мовчки тримаючи одну руку в кишені галіфе заправлені в ідеально начищені чоботи. Довго дивився на молодого офіцера, потім із кишені дістав портсигар протягнув «совіту». Той відмовився.

— Свої курю, — сказав він і швидко дістав з кишені шинелі пачку папірос прикуривши. Вони простояли так мовчки перекурюючи п’ять хвилин. Докуривши, бандерівець заговорив хриплим басовитим голосом.

— Складайте зброю, лишимо живими. Мете жети. Даємо годену на роздуми.

Офіцер, закашлявшись, кинув недогарок на землю, роздавивши його чоботом. Всміхнувся. Мовчки нічого не відповівши пішов до своїх. Повернувшись до церкви, прошепотів перелякано.

Каюк нам, у них міномети, — знімаючи шинель, — дали годину на роздуми. Старшина із жахом в очах подивився на офіцера. Пройшла година і вони вже чекали мінометного обстрілу. Офіцер ходив церквою туди сюди, не розуміючи у чому річ. Чому вони не відкривають вогонь, і коли підняв голову побачив в центральному куполі велику ікону Христа Пантократора, Вседержителя.

Згадав слова старого ґазди з хутора про те, що їх врятує церква.

— Вони не можуть стріляти по храму, — сказав він старшині, — Розумієш Просто не можуть, бо віруючі…

Старшина мовчки подивився здивовано на офіцера. Потім підняв голову на зображення Христа в куполі, потім у бік дверей. Просидівши до ранку в облозі без жодного пострілу, коли вже перші промені почали потрапляти в середину храму старшина присів до офіцера, який лежав накритий шинеллю під стіною храму, закинувши руки за голову і довірливо прошепотів згадуючи.

— В кінці війни наша ДРГ зайшла на один хутір в Східній Прусії. Зачістка. Пусто все кругом, мотострілки наші вже пройшли, сліди від гусениць кругом, корови в сараях ревуть. Одяг, начіння хатнє дворами розкидане, тарілки…Я заходжу в хату… — і він замовчав, стиснувши губи, а в очах стояли сльози. — Я за війну стільки…Стільки звірства всякого побачив і фашистів і нашого, але такого!? До тепер в пам’яті сидить. Там в хаті тій семеро дітей за столом сиділо. Лежало я типу до них, вставай кін дер. А вони мертві язиками до столу цвяхами прибиті.