Старий посміхнувся і додав.
— Кажуть, що він робив операцію Василю Чапаєву тут у місті. Згодом Чапаєв «Юго-западним фронтом» дійшов до Карпат. Після «Брусилівського прорива» воював там. Тепер там живу я, в тому селі. Не знати правда чи ні, анекдот якийсь, а не історія! — усміхнувся.
В парку навкруги під деревами було складено рядами фрагменти старої покрівлі: кольорової поливаної черепиці білого, голубого, зеленого і коричневого кольорів, яку зняли з даху будівлі і замінили на точно таку нову, яка вкривала тепер притрушені снігом круті схили дахів так, що викладеного чіткого кольорового узору — рисунку буковинських народних килимів не було видно.
Старий зняв рукавицю. Взяв одну плитку черепиці до рук, наспівуючи «Дунаю, Дунаю…», — потім повернувся обличчям до Зенона.
— Знаєте, ця пісня Пам’ятка, яка є найстарішою українською народною піснею. Не багато, не мало… Найстарішою відомою з літератури.
Вони пройшли повз колодязь в дворі, з якого вже давно ніхто не набирав воду. Велике колесо крутилось на вітрі. Стояла ця криниця, мов пам’ятник давнім часам. Пройшовши колом засніженим садом, постояли мовчки біля гроту в глибині парку. Повернувшись сіли на лаву під величезним буком, який ріс біля площі з криницею в дворі, колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації, а тепер університету імені Федьковича. Старий, склавши руки в замок, знову заговорив.
— Це жива народна мова! Яскравий зразок найстарішої, власне української книжкової епічної поезії. Цей баладний вірш-пісню віднайшли в рукописній граматиці 1571 року Яна Благослова — земляка цієї людини, чеха, архітектора Йозефа Главка, що побудував усю цю красу.
Він замовчав, відкинувшись на лавиці, подивився на Зенона і за мить вів далі.
— Наші Потебня і Франко вивчали цю річ. Франко видав кілька статей та здійснив реконструкцію втрачених фрагментів тексту. З даху звалилась із грохотом бурулька. Вони подивились в бік будівлі: висока цегляна стіна оздоблена червоною теракотою і різьбленим каменем, стрункі вежі, торці будівель і ризаліти, завершені високими зубцями були, мов декорація. Тепер виглядали мов із казки. Старий повільно продовжив.
— Граматику Чеську надрукували австрійці у Відні 1857 року. Розумієте: в цьому тексті можна легко розпізнати найтонші відтінки говору: риси покутсько-гуцульського діалекту Східної Галичини і Буковини.
Лише він сказав, з неба почав падати лопатий сніг. Старий протягнувши долоню, ніби намагаючись спіймати сніжинку, посміхаючись, замовчав. Потім подивився на годинник і сказав:
– Історики страшні люди. Годинами можуть про своє говорити, якщо їх вчасно не зупинити, — з цими словами він встав, — Час вже іти напевно. Тролейбус мав уже приїхати.
На зупинці дійсно вже стояв тролейбус, чекаючи на пасажирів. На задніх сидіннях сиділи мовчки дві студенки. Потім зайшла пара: хлопець і дівчина. Вони мовчки зняли рукавиці, дістали смартфони, гортаючи стрічки у своїх соціальних мережах. Старий раптом запитав:
— А ви одружені?
— Ні. — коротко відповів Зенон, якраз перед святами він посварився з дівчиною. Старий сумно подивився у вікно, роздивляючись через крони старих дерев декор великого будинку навпроти університету, у вікнах світилось світло. Продовжував іти сніг. Натомість Зенон розглядав резиденцію, яку йому було краще бачити з його місця. Мавританські вежі з куполами схожі на мінарети, припадали снігом. Казковості картинці і святкового настрою надавав готичний стиль у структурі дахів, декоративних деталей оформлення і, найголовніше, динаміка куполу домашньої митрополичої церкви. Не дивлячись на Зенона, Старий знову заговорив:
— Ось, а я з жінкою двадцять років як розлучився. Познайомились, коли ще були студентами. Я знаєте дуже принциповий, не можу простити, як мене хтось ображає. А дружина мені весь час повторювала: «Ти вважаєш себе особливим, а насправді ти — пересічний».
Він замовчав і сумно подивився на Зенона.
— Зрозумів, що нам не по дорозі. Нажили з нею двох синів. У Львові побудував для них добротний будинок.
Старий замовчав, знову роздивляючись будинок із сквером через дорогу. Кондуктор обілетила пасажирів і старий тролейбус рушив. На першій зупинці зайшов якийсь дід з довгою лопатистою бородою, схожий на православного священика. Видно що їхав на всенічне богослужіння у собор. Він сів на одиноке сидіння біля вікна, схиливши голову на ручку палиці і, ніби заснув. Тоді Старий знову заговорив: