Задумався, подивився у вікно.
— Яку в книжках не прочитаєте, ось. Вона мене довгі роки тримає. Нікому не розказував, але видно, що вже час. На папір вона у мене не лягає чомусь.
Зенон перебив, розгублено дістаючи із наплічника диктофон.
— Можна я запишу?
— Дід нахмурив довгі сиві брови.
— Добре. Записуйте. Але знайте, що краще без запитань. Ви вже потім самі використайте як знаєте. Напишете. Я вже стрей старий, як гуцули кажуть.
Усміхнувся. Подивився на портрет цісаря і на чорно-біле фото синагоги Темпель з написом «Чернівці», суворо подивився на Зенона.
— Все плутається в голові. Вже і не можу іноді зрозуміти де правда життя, а де легенди, які я ціле життя збирав верхами?!
Він сумно подивився на Зенона і загадково прошепотів так, що у кореспондента мурашки пробігли по цілому тілу.
— Зберав верхами, намагаючись знайти одну людину. Але видно він не схотів, щоби я його знайшов.
Обернувся на бармена, який далі залипав у смартфон. Надягнувши наушники, слухав свою музику. Натомість в кав’ярні грали різдвяні мелодії — колядки від «Пікардійської терції».
— Але давайте за порядком.
Дід зовсім перемінився. Посмішка зникла з його обличчя та ідеально виголене лице стало, мов воскове. Зенон, навіть, провів долонею по щоках, ніби для того, щоб переконатись чи на місці його щетина.
— Книжку вашу я вже прочитав. Якщо коротко: хороша, але занадто прямолінійна вона. Розумієте, Карпати — це містичний край. Ви лише не ображайтесь. Коли все почалося, мені було стільки ж років, як і Вам тепер, і я скептично ставився до усього цього фольклору і так далі…
Замовк. До зали увійшла, весело усміхаючись, молода дівчина: коротко стрижена, волосся отруйно-фіолетового кольору. Підійшовши до бармена, впевнено сіла за стійку. Пару не одразу можна було б побачити, лише час до часу лунав дзвінкий сміх і тихе підспівування. Вона вдягнула один наушник хлопця і вони разом дивились щось в телефоні.
— Так ось…
Продовжив Старий, поклавши владно руки перед собою на столі. Зенон аж завмер від здивування від такої раптової переміни оповідача.
— Ця історія трапилась на початку зими, або десь в цей самий час, одразу по війні в урочищі «Чорний діл» на Чічвінських горах, в самому сердці Великого вододільного хребта, де починається ріка «Білий Черемош». Тепер це Путильський район Чернівецької області. Тоді це село називалось Сторонець-Путила. Ведмежий кут. Дикі місця навіть тепер, я вам скажу. Я в складі ДРГ, яке складалось десь приблизно з тридцяти чоловік.
— Задумався згадуючи, дивлячись на свої пальці на руках.
— Да. Десь півроти нас було йшли по сліду одного ватажка бойовиків УПА, українських націоналістів. Як виявилось пізніше — це була пастка. Наводка фальшива. Інформатор виявився подвійним агентом. Насправді вони полювали на нас, а не ми на них.
Усміхнувся. Замовчав. Задумався. Подивився у вікно по якому стрибали золоті вогники гірлянди. За мить продовжив.
— Вигрузились на якомусь селі. Не пам’ятаю вже назву. І марш кидок у гори. Самонадіяні. Мали провідника із місцевих, якому довіряли, але він потім десь зник. Нам, правда, досвідченим розвідникам було байдуже. Нічого не боялись. Молоді і дурні були.
Всміхнувся сумно і так же сумно продовжив.
— Хоч у мене перед тим рейдом зранку були погані передчуття: в ніч перед виходом біля казарми у Віжниці цілу ніч вили бездомні собаки. А з моменту мого приїзду до частини мені цілий місяць снився один і той самий сон: чорні собаки, чи вовки гоняться за мною лісом у горах, а я не можу бігти, від них не втекти.
Замовчав, зробив ковток вже нової склянки глінтвейну, яку принесла красива дівчина бармена.
— Сніг. Холодно. Холодна вода в потоці. Всі промокли до нитки. За день по картах вийшли на місце призначення, провідника вже, здається, з нами не було. Так думали, що вийшли у потрібне місце, насправді ми заблукали. Крутились горбами, лісами і потоками довкола. «Нас водило», — як гуцули кажуть. В сутінках, на третій день, розгубивши половину особового складу, через заметіль і бурі, ми вийшли на якийсь горб, гору. Жодної живої душі, жодної хати ми не бачили. Лісова звірина здається, що обходила нас стороною лісами. І ось із лісу, мов мара, виходять діти. Не знаю хлопчики, чи дівчатка у капюшонах в сардаках, бліді, такі однакові на лице, з ними отара овець. Жодної хати довкола, ніч насувається, вітер посилюється, часом зривається сніг. Віхола.
Задумався і посміхнувся.
— Знаєте, спати наметах із гілок смерек у горах зимою ще те задоволення. Підхожу до дітей, стиснувши автомат у руці, і крізь зуби звертаюсь до них.