— Діти! — і тут же краєм ока через імлу бачу, мов міраж, марево, марення дашок хатки, критою почорнілою від часу дранкою, яка стоїть за рядом смерек впритиск до великого старезного бука.
Я тут же питаю.
— Діти, а хто там живе?
Прищурився, розглядаю: ззовні хата виглядала покинутою. Діти на моє запитання перелякано перезернулись, мовчать. Я змінюю інтонацію, кричу вимогливо.
— Діти! Хто там живе!? — вони у відповідь шепчуть налякано.
— Там, «Той», «Великий», «там той» Юро живе».
— Хорошо, — кажу я, — Спасибі, там і переночуємо — кажу своїм, сміючись.
Ми швидко ідемо через толоку, провалюємось у замети по коліно. Біжимо вже радісно до тієї хати. Зайшли до хати, передьорнули затвори.
Велика різана світлиця. Хата ззовні не здавалась такою великою, як зсередини. Попри накуреність страшно пахло чесно ком. Цей запах у мене і тепер в пам’яті. Господар будинку, ґазда, сидів з боку довгого стола на лаві, в якій по середині були вирізані три миски. Стіл і лава тягнулись вздовж цілої світлиці. В ній було дуже темно. Кутів кімнати не було видно зовсім, вікна були без шиби і закриті із середини. Пєц, піч натоплена і тому було дуже тепло. Він був у довгій чорній гуні. Лице було годі роздивитись. Пасма білого, мов молоко, сивого волосся кучерями спадали йому на плечі. Руки на столі, мов з картини, могутні кісті з довгими старечими пальцями усі в мідних гуцульських перстенцях. Із-під стола визирали «рисовані» чорні чоботи з каблуками, на яких хвилясто йшов ледь помітний малюнок.
Він мовчав. Поруч сидів бродячий музикант, який крутив колесо ліри і співав містичну пісню. По світлиці бігала одна маленька чорна овечка — єрчі. Воно забігало під стіл, тупало копитами, то знову ховалось десь у затемнених кутах. Ґазда Юро затягувався повільно димом із своєї люльки-файки, вслухаючись у хриплий спів лірника, ніяк не звертаючи на нас увагу.
Старий припинив розповідь, замовчав.
— А ви курите? Зенон ствердно махнув головою.
— Добре, давайте на двір на свіже повітря спустимось, перекуримо. Я трохи сп’янів, коли вип’ю іноді собі дозволяю.
— Стоять біля вітрини книгарні. Курять. Навпроти, на площі, великий дубовий хрест, який вже вкрив п’ятисантиметровий слой снігу. Сніг продовжує падати. Святково вбрані городяни, пішоходи спішно проходять повз, переговорюючи телефоном. Один чоловік іде повільно і на всю вулицю свариться, видно, що із жінкою, активно жестикулюючи руками, мікрофон у вусі. Старий затягуючись, сміючись, звертається до Зенона.
— У селі Мариничі познайомився з дідом Деревняком. Він старий, зарослий був, але знав багато казок. Раз заходжу до нього, а він п’яний на ліжку лежить. Давай спросоння співати: «Ой заступала чорна хмара, дрібний дощ іде. Ой там збирались бідна шарлота, йде до корчми, п’є. Пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить. А хто з нас, браття буде сміятись, того будем бить». Проспівав, закрив очі і захропів. Наступного дня увімкнув магнітофон на повну катушку, щоб дідову пісню записати. А в селі саме хоронили одну бабу. Люди з труною зупинились і давай плювати в бік хати. Один чоловік, як закричить «Немає совісті у того Деревняка. Людям горе, а він співає».
Зенон усміхнувся.
— Мде, як то кажуть: і сміх і гріх. Іздєржки вашого труда, важко збирати фольклор.
Заходячи назад до книгарні, піднімаючись скрипучими сходами до кав’ярні, Старий відповів.
— Не те слово важко, — говорить через задуху.
— Не одну сотню кілометрів пройшов. Було таке, що людина не розкаже, не заспіває, поки сто грам не поставиш. З такими одразу прощався. Цирки інолі такі були, — засміявся, вже сідаючи за стіл, відпивши глінтвейну.
— Якось гуцулка прийняла мене на ночівлю. Постелила в окремій кімнаті. Уночі повернувся її чоловік, п’яний як чіп. І давай галекати — приревнував, напевно. Мусів іти з хати. До ранку блукав вулицями, аж росою припав.
Замовчав. В куті кав’ярні ялинка, вогники гірлянди мерехтіли залом, відбиваючись на великих круглих золотих і червоних іграшках. Через декілька хвилин Старий знову посерйознішав і продовжив свою розповідь.
— Ми усілись на підлогу під стіною світлиці. Старшина стояв по середині кімнати, щось шукаючи в своєму вєщмішку, лірник продовжував співати.
Старий закрив очі і почав наспівувати текст тієї пісні
— «Стережітсе люде добрі в Господній дорозі, най же сатана не тішит, най не корит Бозі. Най сатана не тішите, тай най не гуляє, бо вона уже половину своїх людей має. Коли буде половину своїх людей мати — тогди будут си дванадцять ланців розривати. Єк будут си розривати 0 вна мес и казати: підпишітси люде милі, дам вам води пити. Котрий єї пидпишетсе, хто її продастси — то най Суду не чекає, бо в пекло подасте».