Бармен з дівчиною, почувши пісню, засміялись, не учувши слів, а лише виразне виконання трохи хмільного Старого. Дід відкрив очі та сидів мовчки. Зенон теж мовчав, Старий продовжив розповідь.
Слухаючи цю дивну пісню-псальму, ми лише перезирнулись один на одного, і почали підсміюватись. Тоді господар дому, коли лірник завершив, сильно вдарив долонею по столу так, що зі столешниці на дубову підлогу з грохотом злетів мій ППШ, який я, зайшовши до хати, лишив біля себе на самому краю стола. Солдати перестали сміятись і миттю зіскочили з підлоги, міцно стискаючи автомати.
Ґазда далі незворушно сидів мовчки. Привстав, допомігши собі барткою, привідкрив вікно біля якого сидів. Потім нагнувся під стіл. Ми напружились, передьорнувши затвори. Він дістав шкіряну торбу, бурдюг і налив з неї якусь рідину у вирізану в лаві миску. На деякий час запах хвої перебив запах часнику. То було зварене з квіток кедру пойло.
Він подивився на нас і прорік.
— Сховайте, бо це все його робота! Це він архіюда поробив стрільби, пушки, гармати, такі, що тепер є всякі до війни мудрації.
Ми опустили зброю.
— Ну і якого ви війська? — запитав Старий Гуцул задумано, люлькою розмішував рідину у мисці — кисіль із шишок. Старшина відповів, що червоноармійці і полюємо на «бандитів».
Старий Гуцул всміхнувся.
— Це ще невідомо хто на кого полює і хто бандити насправді…
Старшина закашлявся.
– І що, ти тут самий живеш в такій глушені?
Господар дому відповів здивовано.
— Самей? Ні, не самей! Ось каміння, дерева…
Старшина перебив.
— Як же? Вони не живі!
На що ґазда засміявся і голосно вигукнув.
— Домне мілуешти! Все живе, чоловіче, шо нас оточує! Природа! Все — все жиє! Камінь росте із землі…
Замовчав і за мить вже спокійно продовжив.
— Земля свята! Вона, як мати, годує все живе. Її не годиться бити, довбати, без потреби копати її тіло, бо, як у чоловіці іде кров жилами, так іде вода в землі жилами…
Ґазда замовчав. На ці його слова, лірник, що весь час сидів мовчки при розмові в затемненому куті хати ствердно махнув головою, прошепотівши.
— Йо, йо, йо…
Запала тиша. Ми дістали із вєщмішків сухпай і жадно їли тушонку. Ґазда мовчки роздивляється. Наші обличчя не видно, лише абриси лиця і раптом, подивившись на мене, заговорив.
— Ти старший, я бачу, — сказав він, загадково вказуючи перстом на мене. Мідний перстень зблиснув на його вказівному пальці. Старшина перебив, подивившись на мне.
— Да нє, отець, старший тут я!
Натомість старий засмівся.
— Да нє! Таки він!
Потім голосно додав.
— Хоч і не в своїй одежі.
Я закашлявся… Насправді моя гімнастерка не висохла після прання. Перед рейдом я забув її зняти на ніч, вона примерзла до мотузки в дворі казарми, тому був одягнений в позичену гімнастерку інщого бійця. Я несміливо відповів.
— Добре, я старший — Старший лейтенант…, — навмисно занизивши звання, збрехавши на всякий випадок. Старий Гуцул перебив.
– Іііі, мені це не потрібно. Майор ти чи лейтенант, — відказав Старий Гуцул, додавши.
— Хоч і молодий ще. Файна в тебе жінка, — замовчав і за хвилину додав, — і донька теж.
У мене відняло мову. Ще від початку війни я у внутрішній кишені, в книжці червоноармійця, завжди тримав «на фарт в бою» їхню фотографію. В цей момент, як і від часу, коли ми зайшли до хати, думав лише про них.
Я щось забулькав у відповідь. Натомість Старий Гуцул мовчав і продовжував, дивитись на мене, мов удав на здобич.
— Любиш їх?
Я перепитав розгублено.
— Что?
Він гримнув.
— Любиш їх!?
— Ну да! Конечно! Звісно люблю! — якось невпевнено відповів я, але Старий Гуцул відповідь, ніби задовольнила.
Це йо, йо, — прошепотів він, а далі голосніше промовив.
– І вони тебе люблять. Дуже. Особливо маленька.
Бійці перезирнулись. Старшина спробував пожартувати.
— А ти що, стрей, в Бога не віриш? Чому ікон в хаті зовсім немає? Бійці засміялись. Старий спокійно відповів.
— Я то якраз вірую, — запалюючи воскові свічки у великій гуцульській різьбленій трійці.
Цей свічник стояв непомітний на столі весь у кіптяві і воску, поки Старий Гуцул не запалив в ньому свічки і не взяв до рук.
Трійця була вирізана у вигляді трьох хрестів, що переплелись між собою. Було видно залишки позолоти і червоної фарби. В цей момент можна було роздивитись обличчя Старого, але я чомусь не зміг і відвів погляд в сторону. Він знову привідкрив вікно і, підсвічуючи собі, подивився на двір. Там вже сутеніло. Закриваючи вікно звернувся до старшини.