— Або герої, — відповів Матіуш із гідністю.
Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король.
Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов’язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався.
— Фелек! Фелек! — покликав раптом хтось.
І до них підійшов кремезний парубок, видно, теж доброволець, але в шинелі він виглядав як справжній солдат.
— Я чекаю тебе тут. Наші вже на вокзалі, за годину посадка. Швидше!
«Ще швидше», — жахнувся Матіуш.
— А це що за франт? — запитав бурмило, показуючи на Матіуша.
— Довга історія! Потім розповім. Довелося взяти із собою.
— Хороша справа! Якби не я, і тебе б не взяли, а ти ще це щеня притяг.
— Заткнись! — розсердився Фелек. — Він мені пляшку коньяку дав, — прошепотів він, аби Матіуш не розчув.
— Даси ковтнути?
— Побачимо.
Три добровольці довго йшли мовчки. Старший злився на Фелека за самовілля. Фелек розумів, що влип у безглузду історію, і йому було ніяково. А Матіуш почувався смертельно ображеним і, коли б не пообіцяв мовчати, показав би цьому волоцюзі, як королі відповідають на образу.
— Слухай, Фелеку. — Проводжатий раптом зупинився. — Якщо ти негайно не віддаси мені коньяк, іди один. Я за тебе замовив слівце, і ти обіцяв слухатись. Що буде далі, якщо ти із самого початку задаєшся.
Спалахнула сварка, і все неминуче скінчилося б бійкою, але тут вибухнув ящик із ракетами. Схоже, через необережність — дуже близько піднесли вогонь. Двоє артилерійських коней злякалися й понесли.
Почалася паніка, повітря пронизав чийсь пронизливий крик. Коли безлад трохи улігся, хлопчики побачили свого проводжатого в калюжі крові з перебитою ногою.
Вони остовпіли. Що війна — це смерть, рани, кров, вони знали, але їм здавалося, що це десь далеко, на полі бою.
— Що за безлад, чому тут діти? — бурчав якийсь чоловік — напевно, лікар, — відштовхуючи їх убік. — Ну, так я і знав: доброволець. Сидів би ти, шмаркачу, удома та соску смоктав, — бурмотів лікар, розрізаючи ножицями штанину.
— Томек, ходу! — шепнув Фелек, помітивши вдалині двох жандармів, що супроводжували санітарів з носилками.
— А його залишимо одного? — боязко запитав Матіуш.
— Ну то й що? Його відправлять до шпиталю. Він тепер не солдат.
Вони причаїлися за наметом. За хвилину на місці вибуху нікого не було — валялися лише черевик, забута санітарами шинель пораненого, та червоніла змішана з багнюкою кров.
— Шинель згодиться, — сказав Фелек. — Віддам, коли одужає, — додав він на своє виправдання. — Швидше на вокзал! І так скільки часу втратили!
Коли вони насилу протиснулися на перон, у роті йшла перекличка.
— Не розходитись! — наказав молодий поручик.
Фелек розповів солдатам про випадок із парубком і не без внутрішнього трепету відрекомендував їм Матіуша.
— Поручик на першій же станції вижене його з вагону. Коли ми йому про тебе сказали, він незадоволено поморщився.
— Гей, вояче, скільки тобі років?
— Десять.
— Кепські справи! Хочеш, лізь під лавку. Тільки поручик все одно тебе вижене, і нам через тебе перепаде.
— Нехай лише спробує вигнати, сам пішки піде! — обурено крикнув Матіуш.
Його душили сльози. Він, король, який мав би бути усипаний квітами, на білому коні на чолі війська покинути столицю, щоб виконати свій священний обов’язок — стати на захист батьківщини й народу, замість цього, як злочинець, потай тікає з палацу і ще до всього терпить образи.
Коньяк і лососина пом’якшили серця солдатів, й обличчя їхні прояснилися.
— Коньяк прямо королівський! А лососина так і тане в роті! — нахвалювали солдати.
Не без злорадності спостерігав Матіуш, як коньяк іноземця гувернера з бульканням ллється в горлянки солдатів.
— Ковтни й ти, малий! Поглянемо, чи годишся ти в солдати.
Нарешті Матіуш покуштував королівський напій!
— Геть учителів! — проголосив він, пригадавши, як гувернер поїв його риб’ячим жиром.
— О, та він бунтівник! — обізвався молодий капрал. — Кого це ти мучителем називаєш? Чи не Матіуша? Будь обережний, синку! За одне таке слівце можна кулю в лоб заробити!