— Король Матіуш не мучитель! — гаряче запротестував Матіуш.
— Він ще малий, а який буде, коли виросте, невідомо.
Матіуш хотів ще щось сказати, але Фелек вправно перевів розмову на інше:
— Ідемо ми, значить, а тут як бабахне! Я думав, з аероплана бомбу скинули. А це ящик із ракетами вибухнув. Потім із неба різнокольорові зірки посипалися.
— На біса їм ракети на війні?
— Дорогу освітлювати, коли немає прожекторів.
— Поряд важка артилерія стояла. Коні злякалися — і прямо на нас! Ми з ним відскочили, а той не встиг…
— Рана серйозна?
— Ціла калюжа крові натекла.
Його відразу підібрали й віднесли.
— Ех, війна, війна, — зітхнув хтось. — Коньяк ще лишився? І потяга щось не видно.
Але тут, з шипінням випускаючи пару, підійшов паровоз. Зчинилася біготня, метушня, гомін.
— Відставити посадку! — на бігу кричав поручик.
Але голос його потонув у загальному гаморі.
Немов мішки, закинули солдати хлопчисьок у вагон. Чувся переляканий храп коней, що упиралися, лайка, скрегіт — чи то відчеплювали, чи то чіпляли вагони. Нарешті потяг рушив. Раптом — тарах! — пролунав тріск, і знову повернулися на станцію.
Хтось увійшов до вагона з ліхтарем, викрикуючи прізвища, перевіряючи, чи всі на місці. Потім солдати побігли з казанками за юшкою.
Матіуш бачив і чув усе, як крізь сон, у нього злипалися очі. І він не помітив, як потяг рушив. Прокинувшись, він почув ритмічний стукіт коліс. Потяг ішов повним ходом.
«Їдемо», — подумав король Матіуш і знову заснув.
VI
тридцяти вагонах їхали солдати, на двох відкритих платформах везли автомобілі й кулемети, а в єдиному спальному вагоні розмістилися офіцери.
Матіуш прокинувся з головним болем. Нила забита нога, спина, боліли очі. Руки були липкі, брудні, і нестерпно свербіло все тіло.
— Вставайте, зайці, юшка холоне!
Матіуш, не звиклий до грубої солдатської їжі, насилу проковтнув кілька ложок юшки.
— Їж, брате, що дають! Різносолів не буде, — умовляв його Фелек, але це не подіяло.
— Голова болить.
— Слухай, Томеку, не надумай хворіти… — тривожно зашепотів товариш. — На війні хворіти не можна.
Раптом Фелек почав щосили чухатися.
— Старий казав правду, — пробурмотів він, — уже гризуть, прокляті… А тебе не кусають?
— Хто? — запитав Матіуш.
— «Хто, хто!» Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити.
Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: «Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка». Але вдаватися до роздумів було ніколи.
— Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал.
Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями.
Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев’я зшити для наших добровольців солдатську форму.
Гірше йшла справа з чобітьми.
— Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати?
— Атож?
— Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п’яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк.
Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла.
Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно.
— Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз.
Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п’яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо.
— Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини.
— Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені.
— Мости наші охороняють — будь здоровий!
— Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде.
— Може, диверсанти паровоз зіпсували?
— Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати.
— А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король?