— У вас король — шмаркач!
— А ваш — стара калоша!
— Гей ви, голота перекочувана! У вас чоботи каші просять!
— А у вас пики від голоду витягнулись! Бурду замість кави хлекчете!
— Іди спробуй!
— Як вовки, голодні! Не нагодуєш вас, коли в полон потрапите.
— А ви обідранці!
— Здорово ви драпанули!
— Зате всипали вам напослідок по перше число!
— Горе-стрілки! Вам би в жаб стріляти з гармат!
— Самі такі!
— Ми-то вміємо стріляти!
Тут Фелек не витримав, вискочив з окопу, обернувся до них задом, задер шинель і крикнув:
— А ну стріляйте!
Піф, паф!.. — прогриміли чотири постріли і… мимо.
— Ех ви, стрілки!
Солдати реготали до упаду, а поручик розлютився й посадив Фелека під арешт до глибокої ями, обшитої дошками.
Звідки дошки? — запитаєте ви. Солдати розбирали зруйновані хати й обшивали дошками стіни в окопах, робили настил на землі, навіси для захисту від дощу.
Фелек просидів у ямі всього два дні. Поручик йому пробачив. Але Фелек не забув образи.
— Не хочу більше служити в піхоті!
— А куди ж ти підеш?
— На аеропланах літатиму!
У державі Матіуша не вистачало бензину. А чим важчий вантаж, тим більші витрати пального. Тому віддали наказ: льотчиками брати найхудіших солдатів.
— Іди й ти, ковбасник! — жартували солдати з одного товстуна.
Жарти жартами, а Фелека вирішили відправити до авіації. Дванадцятирічний хлопчик — це справжня знахідка! Хіба знайдеш легшого? Пілот управлятиме літаком, а Фелек скидатиме бомби.
Матіуш не знав, радіти чи засмучуватися, що Фелека немає.
Фелек був єдиною людиною, посвяченою в його таємницю. І хоча Матіуш сам просив називати себе Томеком, йому було неприємно, коли Фелек поводився з ним, як із рівнею, а то й зовсім звисока. Фелек був старший. Він пив горілку, курив, а коли пригощали Матіуша, то незмінно казав:
— Не давайте йому, він маленький!
Матіуша не спокушали ні горілка, ні куриво, але він вважав за краще відповідати за себе сам й адвоката не потребував.
А коли вночі треба було йти у розвідку, Фелек завжди підлаштовував так, що брали його, а не Матіуша.
— Не беріть Томека! Яка від нього користь? — говорив він.
Розвідка — справа небезпечна й важка. Підповзають на животі до позицій ворога, перерізають ножицями колючий дріт і захоплюють «язика». Інколи годинами лежиш не ворухнувшись, один необережний рух — і небо спалахує ракетами, а по сміливцях відкривають, стрілянину. Солдати жаліли Матіуша — він був маленький і слабкий — і частіше брали із собою Фелека. А Матіушу було образливо.
Тепер Матіуш став незамінним у загоні. То патрони віднесе дозорним, то пролізе під колючим дротом і підповзе до ворожих окопів, а двічі навіть у ворожий стан пробирався.
Перевдягнули Матіуша пастушком. Він підліз під колючий дріт, пройшов зо дві версти, сів перед зруйнованою хатиною і прикинувся, ніби плаче.
Мимо йшов солдат, побачив його й запитує:
— Ти чого плачеш, хлопчику?
— Як же мені не плакати? — відповідає Матіуш. — Будинок наш спалили, мама кудись пропала…
Матіуша відвели в штаб, напоїли гарячою кавою. І йому стало ніяково: його нагодували, стару куртку дали, бо він тремтів від холоду (про людське око свої навмисне надягли на нього всяке дрантя), а він обдурить їх, зрадить. За добро відплатить злом.
І Матіуш про себе вирішив нічого своїм не казати. Хай вважають його дурником і не посилають більше в розвідку. «Не хочу бути шпигуном», — подумав Матіуш.
Але тут його викликали до офіцера.
— Як тебе звуть, хлопчику? — запитав офіцер.
— Томек.
— Слухай уважно, Томеку, що я тобі скажу. Ти можеш залишатися в загоні, доки не повернеться твоя мама. Тобі видадуть обмундирування, казанок, гроші, їжу отримуватимеш із полкової кухні. Але за це ти повинен пробратися до ворогів і розвідати, де в них пороховий склад.
— А що це таке? — Матіуш прикинувся простачком.
Його повели в пороховий склад, де зберігалися снаряди, бомби, гранати, порох, патрони.
— Зрозумів тепер?
— Зрозумів.
— Тож дізнайся, де знаходиться в них такий склад, повертайся й розкажи нам.
— Добре, — погодився Матіуш.
Офіцер на радощах подарував Матіушу плитку шоколаду.
«То ось ви які! — Матіуша перестали мучити сумління. — Краще бути шпигуном у своїх, ніж у ворога».
Його вивели на дорогу й дали кілька залпів у повітря, аби збити противника з пантелику.
Задоволений, повертався Матіуш до своїх. То на животі повзе, то рачки і жує шоколад.