— Я не згоден! — заперечив військовий міністр.
Почалися дебати.
Усі чекали, що скаже Матіуш.
Слів немає, Матіушу дуже хотілося переслідувати ворогів, які збиралися його повісити. І потім, переслідувати — це означає, на конях, а Матіуш за всю війну жодного разу не їздив верхи. Скільки чудових історій чув він про те, як королі билися й перемагали верхи на конях. А він лише на животі повзав та сидів, скорчившись, в окопах… Хоча б разок погарцювати на коні!
Але Матіуш пригадав, як на самому початку війни вони зайшли дуже далеко на територію ворога й ледве через це не програли війну. Пригадав, що солдати не поважали головнокомандувача, називали його недотепою. Пригадав й обіцянку, яку на прощальній аудієнції дав чужоземним послам: перемогти, але умови миру продиктувати легкі.
Матіуш довго мовчав, і всі мовчки чекали.
— Де полонений король? — запитав він нарешті.
— Тут недалеко.
— Привести його сюди.
Увели полоненого короля в кайданах.
— Зняти кайдани! — наказав Матіуш.
Королівський наказ негайно виконали. Кремезні вартові впритул присунулися до полоненого, щоб він не втік.
— Переможений королю! — сказав Матіуш. — Я по собі знаю, яка важка неволя. Тому я дарую тобі свободу. Забирай залишки свого війська і йди з моєї країни.
Переможеного короля відвезли на автомобілі до кордону, а далі він пішки потопав геть.
XII
аступного дня Матіуш отримав ноту, підписану трьома королями:
Королю Матіуше!
Ти мужній, мудрий і благородний правитель. Забудьмо ворожнечу і живімо в мирі. Ми залишаємо твою країну й вирушаємо додому. Чи згоден ти миритися?
Матіуш, звичайно, був згоден.
Солдати тріумфували. Тріумфували їхні дружини, матері й діти. Дехто, щоправда, не відчував радості; це були шахраї, для яких війна — засіб збагатитися. Але таких було небагато.
На всіх станціях дорогою в столицю Матіуша зустрічали з тріумфом.
На знайомому полустанку він велів зупинити потяг і вирушив відвідати добру стрілочницю.
— Прийшов до вас каву пити, — усміхаючись, сказав Матіуш.
Добра стрілочниця не знала, куди посадити дорогого гостя.
— Яка честь, яка честь… — бурмотіла вона, і з очей у неї котилися сльози.
У столиці короля біля вокзалу чекав автомобіль. Але Матіуш зажадав білого коня.
Церемоніймейстер схопився за голову, хоча в глибині душі схвалив Матіуша: «Молодець! Королеві належить повертатися з війни на коні, а не на гумових шинах».
Матіуш повільно їхав верхи вулицею, а з усіх вікон дивилися люди, й особливо багато було всюди дітей. Вони кидали під копита коневі квіти й голосно кричали:
— Хай живе король Матіуш! Хай живе король Матіуш! Ура, ура!..
Матіуш прагнув сидіти прямо в сідлі, але сили покидали його. Атака, полон, звільнення, військова рада, битва, тріумфальне повернення в столицю — усе це стомило його. У голові гуло, перед очима пливли вогняні кола.
А тут ще якийсь роззява підкинув угору шапку, та так вправно, що вона попала прямо в морду коневі. Полохливий норовистий кінь із королівської стайні шарахнувся вбік, і Матіуш, не втримавшись у сідлі, впав на бруківку.
Його негайно ж підхопили на руки, поклали в карету й галопом помчали в палац.
Матіуш не розбився, не знепритомнів, лише занурився в глибокий сон. Він спав, спав, спав до вечора, з вечора до ранку, з ранку до обіду.
— Жерти давайте, сто тисяч чортів! — гаркнув він, ледь продерши очі.
Лакеї побіліли від страху.
За хвилину на ліжку, біля ліжка й під ліжком стояло сто блюд із різними ласощами.
— Негайно прибрати ці заморські делікатеси! — крикнув Матіуш. — Подати сюди тушковану капусту з ковбасою й пиво!
Біда! Катастрофа! Нещастя! У королівському буфеті — ні шматочка ковбаси. Дякувати, виручив сержант палацової варти.
— Зачекайте ви в мене, мамині синочки, слинтяї, нероби, пестуни, мимри, білоручки, розтяпи, ось я візьмуся за вас! — посипалися, як із рогу достатку, солдатські слівця.
Матіуш наминав ковбасу так, що за вухами лящало, і сміявся про себе: «Нічого, будуть принаймні знати, що з війни повернувся справжній король, якого треба слухатися!»
Він передчував: після перемоги на війні його чекають не менш серйозні битви з панами міністрами.
Ще на фронті до нього дійшли чутки, що міністра фінансів розриває від люті: «Гарний переможець! А контрибуція де? Споконвіку ведеться: хто програв війну, той платить контрибуцію. Бач, який благородний! Ну і хай сам господарює, коли казна порожня. Поглянемо, чим заплатить він фабрикантам за гармати, чоботарям — за чоботи, за овес, горох, крупу — постачальникам. Поки йшла війна, вони терпляче чекали, а тепер вимагають плати. А де взяти грошей, якщо в казні ні копійки!»