асідання почалося. Міністри скаржилися і ремствували.
«Казна порожня», — нарікав міністр фінансів. «Купці під час війни розорились і тепер не платять податків», — доповідав міністр торгівлі. «Вагони після перевезення вантажів на фронт стали непридатними, потрібен ремонт, а грошей немає», — доповідав міністр залізниць. «Поки батьки були на війні, хлопчики зовсім розледачіли, і вчителі вимагають, аби їм підвищили платню й засклили вибиті шибки», — заявив міністр освіти. «Поля не засіяні». «Товарів мало»… І так цілу годину — скарги, нарікання. Канцлер випив стакан води. Це означало, що він збирається виголосити довгу промову. Матіуш страшенно не любив, коли канцлер пив воду.
— Панове, наше сьогоднішнє засідання ні на що не схоже! Люди нетямущі можуть подумати, ніби тут зібралися переможені. Адже ми перемогли! Досі було так: переможені платили переможцям контрибуцію. І це досить справедливо, тому що війну виграє той, хто не скупився на гармати, порох, провізію для солдатів. Ми не шкодували грошей і отримали перемогу. Наш відважний король Матіуш міг сам переконатися, що солдати на фронті ні в чому не терпіли нужди. То чому ж, питається, ми повинні терпіти нужду в грошах? Вони перші напали на нас, але ми проявили великодушність і вибачили їм. Безперечно, це дуже шляхетно з нашого боку. Але навіщо ж відмовлятися від контрибуції, тобто від відшкодування військових витрат? Від того, що належить нам по праву? Відважний король Матіуш в пориві великодушності помилував ворогів — це воістину гідний і мудрий вчинок. Проте відмова від контрибуції створила в країні виключно важке фінансове становище. Звичайно, справа ця виправна, недаремно ми прочитали стільки розумних книг, у нас за плечима колосальний досвід, і якщо його величність король Матіуш зболить поставитися до нас із колишньою довірою, якщо він, як до війни, прислухатиметься до наших рад…
— Пане канцлер, кінчайте цю балаканину. Мене не проведеш, тут справа не в порадах — просто ви, як і раніше, хочете управляти країною, і щоб я був пішаком у ваших руках. Так ось, я рішуче заявляю — «ні»! Сто тисяч чортів і бочка пороху вам у горлянку, цей номер не пройде!
— Але, ваша величносте…
— Досить! Я не погоджуюсь — і все! Така моя королівська воля!
— Прошу слова! — сказав міністр юстиції.
— Тільки дуже коротко.
— У законодавчому кодексі: том 814, частина XII, параграф 777555, сторінка 5, 14 рядок, читаємо: «Якщо спадкоємець престолу не досяг двадцяти років»…
— Пане міністр, мене це не цікавить.
— Зрозуміло. Ваша величність хоче порушити закон. Будь ласка, наше законодавство передбачає і це: параграф 105, 486…
— Пане міністр, повторюю: мене це не цікавить.
— Будь ласка, є в нас і такий закон: «Якщо король нехтує законами»…
— Зараз же припиніть, холера вас візьми!
— Про холеру теж є закон. «У разі епідемії…»
Утративши терпіння Матіуш плеснув у долоні, і до залу увійшли гвардійці.
— Відвести їх до в’язниці! — наказав Матіуш.
— Про це також ось гласить закон! — зраділо закричав міністр. — Це називається військовою диктатурою… А це вже беззаконня! — заволав він, отримавши прикладом у бік.
Білі, як крейда, міністри гуртом пройшли у в’язницю. Військовий міністр залишився на волі. Він низько вклонився королеві й віддалився.
Настала мертва тиша. Матіуш наодинці прогулювався залою, заклавши руки за спину, і щоразу, проходячи повз дзеркало, думав: «Я трохи схожий на Наполеона».
Та що ж усе-таки робити?
На столі — купа паперів. Підписувати чи не підписувати? Чому на одних написано: «Дозволяю», на інших: «Не дозволяю», на третіх: «Відкласти»?
Може, він дарма заарештував усіх міністрів? А може, цього взагалі не слід було робити? Звичайно, він дав маху з цією контрибуцією. Поквапився. Треба було порадитися з міністром фінансів.
Але звідки йому було знати, що існує якась контрибуція? Дійсно, міркуючи розсудливо, чого ради переможці повинні розплачуватися за руйнування з власної кишені? Адже не вони перші почали.
Може, написати королям листи? Адже їх троє, значить, їм легше відшкодувати військові збитки, аніж йому.
А як пишуться такі листи? Міністр юстиції сказав: «Том 814». Скільки ж усього цих томів? А він прочитав усього лише дві збірки казок і життєпис Наполеона.
Бідний король зовсім зажурився, але тут за вікном почулося зозулине ку-ку.
Закінчилася проклята самотність!
— Послухай, Фелеку, як би ти вчинив на моєму місці?
— На місці вашої величності я б грався в парку і на їхні засідання ніколи б не ходив. Вони б робили, що хотіли, і я робив би, що хочу.