Десять днів пролетіли непомітно. Матіуш із задоволенням погостював би тут довше, та час було їхати до того короля, якого він відпустив із полону.
Цей король був дещо бідніший, тому зустрічали Матіуша з меншою розкішшю, але не з меншою сердечністю. Зате серед гостей тут були жителі Азії, Африки, Австралії. Матіуш уперше побачив китайців із кісками, негрів, у яких в носі і вухах були прикраси з черепашок і слонової кістки. Матіуш подружився з ними. І вождь одного племені подарував йому чотирьох папуг, які говорили. Другий вождь подарував крокодила й боа у величезному тераріумі. Третій — двох смішних дресированих мавпочок; вони так смішно корчили гримаси, що не можна було без сміху дивитися на них.
Побував Матіуш і в звіринці, який славився на весь світ. Кого там тільки не було! Від найбільших до найменших мешканців суші й моря. Пінгвіни — птахи, схожі на людей. Білі ведмеді. Зубри. Величезні індійські слони. Леви. Тигри. Вовки. Лисиці. А скільки риб і різноперої птиці! Одних лише мавп близько п’ятдесяти видів!
— Це дарунки моїх африканських друзів, — сказав король.
І Матіуш подумав: добре б запросити їх до себе і влаштувати такий самий чудовий звіринець. «Якщо звірі сподобалися мені, то сподобаються всім дітям», — вирішив Матіуш.
Жаль від’їжджати, та нічого не вдієш, пора! Цікаво, що покаже Матіушу третій король? Здається, це в нього в столиці височенний будинок, про який говорив Фелек.
XVIII
у третього, наймолодшого короля, було сумне обличчя. Він прийняв Матіуша привітно й лагідно, але дуже скромно. Це здивувало Матіуша й навіть трохи образило.
«Скупий, мабуть», — неприязно подумав він.
Ще більше здивувався Матіуш, коли побачив королівський палац, який нічим не відрізнявся від сусідніх будинків. І остаточно роззявив рота, помітивши в одного лакея брудні рукавички і — дірку на королівській скатертині, щоправда, майстерно заштопану шовковими нитками; але дірка є дірка, яка б маленька вона не була, і жодні шовкові нитки тут не допоможуть.
Але яке ж було здивування Матіуша, коли він потрапив до скарбниці цього скупердяя. Гори золота, срібла й коштовних каменів переливалися й сяяли так, що очам боляче.
— Який ви багач! — мимоволі вирвалося в Матіуша.
— Ну що ви! Якщо ці скарби розділити порівну між усіма жителями моєї країни, кожному дістанеться по маленькій монеті.
Він сказав це так просто і щиро, що Матіуш перейнявся до нього симпатією. Й образи як не бувало!
Вечорами, коли вони не ходили в театр, король грав на скрипці. Від його гри ставало сумно-сумно і з грудей мимоволі виривалося зітхання.
«Які різні бувають королі», — дивувався про себе Матіуш.
— У вашій столиці, здається, є дуже високий будинок? — запитав одного дня Матіуш.
— Так, парламент. Я думав, вам це буде не цікаво. Адже у вас народ не бере участь в управлінні державою.
— Ні, що ви! Мені б дуже хотілося побачити цей… цей парламент.
Що це за штука, Матіуш так і не зрозумів.
«Дивно, я стільки чув розповідей про подвиги королів, що жили сто, двісті, тисячу років тому, а про те, як живуть і що роблять теперішні королі, мені ніколи ні слова не говорили. Може, знай я їх раніше, і до війни не дійшло б».
Король знову заграв на скрипці.
— Чому ви граєте так сумно? — запитав Матіуш.
— Життя сумне, мій друже, особливо в королів.
— У королів?! — здивувався Матіуш. — А ось королі, ваші сусіди, дуже веселі.
— Це вони лише при гостях прикидаються веселими й безтурботними. Такий звичай. А насправді їм теж сумно: адже вони програли війну!
— Отож, і ви сумуєте саме тому?
— Ні. Мене це навіть радує.
— Радує? — здивувався Матіуш.
— Так. Я був проти війни.
— Чому ж ви тоді воювали?
— Іншого виходу не було.
«От дивак, не хоче воювати й воює. І ще радий, що програв війну. Таких диваків я ще не зустрічав».
— Перемога — небезпечна річ, — немов про себе промовив король. — Переможці часто забувають про свій обов’язок.
— Про який обов’язок? — дивуючись, перепитав Матіуш.
— Про королівський. Король зобов’язаний піклуватися про добробут свого народу. Корону носити — справа нехитра. А ось як зробити людей щасливими? Існують реформи… — ніби роздумував уголос Сумний король.
«Цікаво», — подумав Матіуш.
— Але реформи — річ непроста, дуже непроста.
З-під смичка полилися такі тужливі звуки, немов сталося непоправне нещастя.