— Отже, війна? — тихо запитав Матіуш.
— Так точно, ваша величносте.
У Матіуша немов гора з плечей звалилася. Він теж хвилювався: «А раптом Фелек наплутав? Раптом це неправда? Або просто жарт?»
Але коротке «так точно» не розвіяло всі сумніви. Війна, і до того ж — серйозна. Вони хотіли від нього це приховати, але Матіуш сам про все дізнався. А як — це таємниця.
— Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза! — через годину кричали на перехрестях хлопчиська-газетярі.
Це означає — міністри посварилися.
IV
ричина урядової кризи полягала в наступному. Канцлер образився й заявив, що складає із себе повноваження, тобто відмовляється бути головним міністром.
Міністр залізниць сказав: для перевезення війська не вистачить паровозів. Міністр освіти сказав: усі вчителі підуть на війну, і хлопчаки зовсім відіб’ються від рук — шибки битимуть, ламатимуть парти. Тому він теж більше не хоче бути міністром.
На четверту годину по обіді призначили надзвичайне засідання ради міністрів.
Скориставшись переполохом, Матіуш вислизнув у парк і двічі пронизливо свиснув. Але Фелек не з’явився.
Необхідно з кимось порадитися. На ньому лежить величезна відповідальність. «Що робити? Як бути?» — ламав він собі голову і, не знаходячи відповіді, у відчаї розплакався.
Украй змучений, Матіуш приліг на траву, поклав голову на березовий пеньок і заснув.
І сниться йому сон — ніби на троні сидить батько, а перед ним навитяжку стоять усі міністри. Раптом у тронній залі пробив годинник, що стояв зіпсований, здається, років чотириста, і в залу урочисто вступив церемоніймейстер, а за ним чотири лакеї із золотою короною. Батько покликав до себе Матіуша, простягнув йому корону і сказав: «Передаю тобі свою корону і свій розум, тому що корона без розуму — шматок золота, який може нашкодити людям». Сказав і поклав Матіушу руку на плече.
Тут Матіуш прокинувся, бо хтось тряс його за плече, кажучи:
— Ваша величносте, скоро четверта година.
Матіуш підвівся із землі, на якій так солодко спав, і — дивна річ! — відчаю й розгубленості як не було. Він і не підозрював, що не одну ніч проведе ось так на голій землі, просто неба й надовго розлучиться з розкішним королівським ложем.
Сон збувся: Матіуш поклав на голову корону, але подав її не батько, а церемоніймейстер. Рівно о четвертій годині Матіуш подзвонив у дзвіночок і виголосив:
— Панове, оголошую засідання відкритим!
— Прошу слова, — сказав канцлер.
Він виголосив довгу й нудну промову, яка зводилася до того, що йому дуже прикро залишати юного короля в таких важких обставинах, але він хворий і тому йде у відставку.
Майже те саме повторили за ним четверо міністрів.
Матіуш зовсім не розгубився і спокійно, але твердо сказав:
— Панове, причини у вас, безперечно, важливі. Але на час війни доведеться забути про хвороби і втому. Ви, пане канцлер, у курсі всіх справ і піти зараз у відставку ніяк не можете. Ось виграємо війну — тоді поговоримо.
— Але газети вже повідомили про мою відставку.
— А тепер повідомлять, що на моє прохання ви залишаєтеся на своєму посту.
«За моїм наказом», — ледь не вирвалося в Матіуша, але, очевидно, батьківський розум підказав йому замість слова «наказ» слово «прохання».
— Панове, наш священний обов’язок — захищати батьківщину.
— Отже, ваша королівська величність збирається воювати одночасно з трьома державами? — запитав військовий міністр.
— А ви думали, що онук Павла Завойовника проситиме пощади?
Міністри не чекали на таку відповідь. А головне, канцлер був задоволений, що сам король просить його не йти у відставку. Він трохи поламався, аби підняти собі ціну, але врешті-решт погодився.
Коли нарада скінчилася — а продовжувалася вона дуже довго, — хлопчики-газетярі знову розбіглися вулицями міста.
— Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза ліквідована! — кричали вони.
Це означало — міністри помирилися.
Матіуш був розчарований: на засіданні ні словом не обмовилися про те, що він, Матіуш, звернеться до народу з відозвою, а потім на білому коні поскаче на чолі відважної армії на війну.
Замість цього вони балакали про якісь дурниці: про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для солдатів, про сіно, овес, яловичину та свинину, ніби йшлося не про битви, які на них чекають, а про щось зовсім буденне.
Матіуш багато чув про минулі битви, а про сучасну війну уявлення не мав. Але скоро він мав сам переконатися, який зв’язок існує між сухарями, чобітьми й війною.