— А насправді що це за запах? Він нагадує мені про щось, але я не можу збагнути, про що саме.
— Може, про останню дитину, яку ти намагався з’їсти?
— Напевно, твоя правда.
Двері екіпажа розчахнулися.
— Ваша величносте, ми й не знали, що ви кудись поїхали сьогодні ввечері.
Зоя не бачила обличчя вартового, проте чула підозріливість у тоні.
— Твій король не має звички чогось просити, а понад усе дозволу, — кинув Ніколаї ледаче, та в голосі почулися зневажливі нотки монарха, якому не відомо нічого, крім простих утіх.
— Авжеж, авжеж, — запевнив вартовий. — Ми лише піклуємося про вашу безпеку, мій королю.
Зоя в цьому сумнівалася. Західна Равка обурювалася новими податками й законами, що супроводжували об’єднання. Ці вартові могли носити подвійного орла, проте віддані були герцогу, якому належав цей маєток і який на кожному розі кричав про незгоду з королівськими методами управління. Можна було не сумніватися, що їхньому господареві страшенно кортить дізнатися приховані королівські таємниці. Зоя ужила найжалісливіший тон і поцікавилася:
— Чому ми не їдемо?
Вона мало не фізично відчула, як змінилася допитливість вартових.
— Ну, то на добраніч? — непевно озвався один із них, і Зоя майже побачила, як він зазирає до екіпажа, щоб ліпше все роздивитися.
Вона тріпонула довгим чорним волоссям і сказала сонним тоном скуйовдженої жінки, яку добряче пом’яцкали:
— Чудової вам ночі.
— А вона розважається лише з монархами? — поцікавився вартовий. — Схоже, гаряча штучка.
Зоя відчула, як Ніколаї напружився. Це зворушило її, утім, вона роздратувалася через те, що хлопець вірив, наче її цікавлять думки якогось блазня, однак сьогодні не було жодного сенсу вдавати шляхетність.
Дівчина глипнула на вартового і сказала:
— Ти навіть не уявляєш наскільки.
Він пирхнув і махнув рукою, дозволяючи їм проїхати.
Коли екіпаж попрямував далі, Зоя відчула, що ледь помітне тремтіння після перевтілення Ніколаї досі відлунює в ньому, а її долає виснаження. Як просто було б дозволити очам заплющитися, покласти голову хлопцеві на груди й піддатися ілюзії затишку. Проте ціна за такий привілей була занадто висока.
— Кінець кінцем про чудовисько дізнаються всі, — сказала вона. — Нам не щастить знайти ліки чи принаймні ідею про те, що могло б зарадити. Одружуйся. Знайди собі союзника. Народи спадкоємця. Захисти трон і майбутнє Равки.
— Так і вчиню, — утомлено пообіцяв Ніколаї. — Усе це зроблю. Але не сьогодні. Удамо сьогодні, наче ми стара подружня пара.
Якби це сказав якийсь інший чоловік, Зоя зацідила б йому в щелепу. Чи, можливо, затягнула б до ліжка на кілька годин.
— І що це нам дасть?
— Розповідатимемо одне одному побрехеньки, як роблять подружні пари. Це буде чудова гра. Ну ж бо, дружинонько. Скажи мені, що я красунчик, котрий ніколи не постарішає й помре з усіма власними зубами в роті. Змусь мене повірити в це.
— Не буду.
— Розумію. Брехня ніколи не належала до твоїх талантів.
Зоя знала, що хлопець під’юджує її, та ці слова однаково зачепили її гордість.
— А звідки знаєш? Може, список моїх талантів такий довгий, що ти просто не дочитав його до кінця?
— Кажи далі, Назяленскі.
— Любий чоловіченьку, — сказала вона солоденьким як мед голосочком, — чи відомо тобі, що жінки в моїй родині вміють віщувати долю по зірках?
Король приглушено засміявся.
— Я не знав.
— О так. І я бачила в сузір’ях твоє майбутнє. Ти будеш старий, тлустий, станеш батьком збитошних дітей, а прийдешні покоління складатимуть про тебе легенди й пісні.
— Дуже переконливо, — зізнався Ніколаї. — Тобі чудово вдається ця гра.
Запала довга тиша, наповнена лише гуркотом коліс.
— А тепер скажи, що я знайду спосіб виплутатися з цього. Скажи, що зі мною все буде гаразд.
Голос у хлопця був веселий, пустотливий, та Зоя занадто добре його знала.
— Усе буде гаразд, — запевнила вона, вкладаючи в ці слова якомога більше переконаності. — Ми розв’яжемо цю проблему, так само як розв’язали решту.
Дівчина задерла підборіддя, щоб подивитися на Ніколаї. Він заплющив очі, та чоло позначилося зморшками занепокоєння.
— Ти мені віриш?
— Так.
Зоя звільнилася з його обіймів і обсмикнула одяг. Хитрощі між чоловіком і дружиною були неминучі, можливо, навіть необхідні. Та генерал і її король не могли собі цього дозволити.
— Бачиш? — озвалася вона. — Тобі теж чудово вдається ця гра.
3
Ніна
Ніна стиснула ніж, намагаючись не зважати на різанину навколо. Опустила погляд на свою жертву — чергове тіло, що безпомічно розпростерлося перед нею.