— Вибач, друже, — пробурмотіла дівчина фієрданською. Вона з розмаху встромила ножа рибі в живіт, одним рухом смикнула його до голови, схопила вогкі рожеві сплутані нутрощі й кинула їх на брудну дерев’яну підлогу, звідки їх невдовзі змиють водою зі шланга. Почищена рибина опинялася в діжці, що стояла ліворуч від дівчини, і чекала, поки її забере посильний і понесе запаковувати. Чи готувати. Чи маринувати. Ніна й гадки не мала, що насправді відбувається з рибою, і це її не надто цікавило. Після двох тижнів роботи на консервній фабриці, звідки розгортався краєвид на Еллінзьку гавань, вона більше ніколи не збиралася їсти щось із лускою або плавцями.
«Уяви себе в теплій ванні з повною тарілочкою ірисок». Можливо, їй слід наповнити ванну тими ірисками й забути про всі зусилля. Це могло б утамувати лють. Ванна з ірисок і скраб із вафель.
Ніна похитала головою. Ще трохи — і вона тут збожеволіє. Руки постійно вкриті порізами, шкіра шорстка від крихітних ранок через незграбне поводження з філейним ножем; у волосся назавжди в’ївся рибний сморід; а спина болить від нескінченних годин на ногах від світанку до сутінків біля консервної фабрики, і, — байдуже, дощ чи сонце, — від негоди захищав лише бляшаний навіс. Утім, для самотніх дівчат у Фієрді було не так багато роботи, тож Ніна, — назвавшись Мілою Яндерсдат, — радо вхопилася за це місце. Робота була виснажлива, однак допомагала місцевим союзникам легко передавати Ніною повідомлення, а з вигідної позиції серед діжок із рибою чудово було видно варту, що патрулювала гавань.
Сьогодні вартових було чимало, вони тинялися доками у своїй синій формі. Місцеві називали їх калфіск, кальмарами, за те що їхні щупальця дотягувалися будь-куди.
Еллінг лежав у гирлі, де річка Штельґе зливалася з Ізенвеє, і це була одна з небагатьох гаваней на скелястому північно-західному узбережжі Фієрди, звідки в море могли виходити великі кораблі. Порт був відомий двома речами: контрабандою і рибою. Сайда, вудильник, пікша, лосось і осетер із річок східних сусідів; окунь і срібнобока королівська макрель із глибоких вод чистого моря.
Ніна працювала поряд із двома дівчатами — хеджутською вдовою на ім’я Аннабель і Мартою, старою дівою з Дієрнгольма, котра була така худа, що могла б протиснутися між дошками підлоги, і постійно хитала головою, наче все навколо було їй не до смаку. Балачки допомагали Ніні відвернутися й залишалися бажаним джерелом пліток і важливої інформації, хай навіть подекуди їх складно було розрізнити.
— Кажуть, у капітана Бірґіра нова коханка, — заводила розмову Аннабель.
Марта стискала губи.
— Зважаючи на хабарі, які бере капітан, він може собі дозволити її утримувати.
— Після того як упіймали безквиткових пасажирів, кількість патрулів збільшать.
Марта цокала язиком.
— Тобто роботи буде більше, але, напевно, і негараздів побільшає.
— Сьогодні знову приїжджали чоловіки з Ґефвалле. Там угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода.
Мартина голова смикалася сюди-туди, наче хвіст щасливого пса.
— Це знак Джелової немилості. Комусь слід відправити туди священника, нехай помолиться.
Ґефвалле. Одне з містечок на річці. Ніна ніколи там не бувала, ніколи навіть не чула про нього, аж поки не потрапила сюди з Адріком та Леоні два місяці тому, виконуючи наказ короля Ніколаї, однак сама тільки назва завжди збурювала, від її звуку в Ніни всередині немов щось зітхало, наче назва міста була не просто словом, а початком якогось заклинання.
А тепер Марта постукала руків’ям ножа по дерев’яній поверхні робочого стола.
— Бригадир іде.
Гільбранд, бригадир із суровим обличчям, ішов між рядами прилавків, криком наказуючи посильним забрати відра з рибою.
— Ти сьогодні знову ледве рухаєшся, — гавкнув він на Ніну. — Ніби рибу ніколи не патрала.
«Уяви собі».
— Перепрошую, сер, — озвалася дівчина. — Я працюватиму ліпше.
Бригадир змахнув рукою в повітрі.
— Занадто повільно. Вантаж, на який ми чекали, прийшов. Ми переведемо тебе на поверх пакувального відділення.
— Так, сер, — похмуро відповіла Ніна. Вона похнюпилася й понурила голову, хоча насправді їй хотілося загорлати якусь пісню. Пакувальницям платили значно гірше, тож вона мусила гарненько вдати, наче страшенно засмучена, проте справжнє послання Гільбранда зрозуміла: останні біженці-гриші, на яких вони чекали, нарешті дісталися до безпечного притулку в Еллінгу. Тепер завданням Ніни, Адріка й Леоні було повантажити сімох новачків на борт «Ферштотена».
Дівчина мало не притиснулася до Гільбранда, коли він повів її назад до консервної фабрики.