Выбрать главу

— Вам слід поквапитися, — кинув він, не дивлячись на неї. — Подейкують, буцімто сьогодні вночі прийде несподівана перевірка.

— Гаразд. — Це була перешкода, проте нічого такого, з чим би вони не змогли впоратися.

— Ще дещо, — додав чоловік, — чергує сьогодні Бірґір.

«Авжеж». Можна не сумніватися, що несподівана перевірка була ідеєю капітана Бірґіра. Він був найкорумпованіший з усіх калфісків, проте водночас найкмітливіший та найуважніший. Якщо ти хотів, щоб законний вантаж пройшов гавань, не застрягнувши навіки на митниці, чи незаконний вантаж залишився непомітним, слід було лише заплатити Бірґіру.

«Нечесний чоловік, — пролунав у голові Матаясів голос. — Йому слід соромитися своїх учинків».

Ніна пирхнула. «Якби чоловіки щоразу соромилися своїх учинків, у них не залишилося б часу на щось інше».

— Що смішного? — поцікавився бригадир.

— Просто змагаюся з холодом, — збрехала дівчина. Та навіть від непривітної Гільбрандової поведінки в неї защемило серце. Він був широкоплечий, позбавлений почуття гумору й до болю нагадував їй Матаяса.

«Він на мене не схожий. Що ти за расистка, Ніно Зенік? Не всі фієрданці однакові».

— Ти знаєш, що Бірґір зробив із тими безквитковими пасажирами, — зауважив Гільбранд. — Я не мушу нагадувати тобі, що слід бути обережними.

— Ні, не мусите, — кинула Ніна різкіше, ніж збиралася. Вона була професіоналка і знала, що саме стоїть на кону.

Першого ж ранку тут вона побачила, як Бірґір і один з його улюблених бандитів, Каспер, витягли з китобійного судна, що вирушало до Новозем’я, матір із донькою й віддубасили їх до крові. Капітан повісив їм на шиї важкі ланцюги з табличками «дрюсе» — відьма. Після цього кинули бранок на купу сміття й риб’ячих нутрощів із консервної фабрики, а тоді прив’язали під палючим сонцем біля відділку в гавані. Поки його люди з реготом спостерігали за цим, сморід і потенційна їжа привабили мартинів. Ніна цілу зміну дивилася, як жінка намагається затулити доньчине тіло власним, і слухала, як полонянки кричать від страждань, коли мартини дзьобали й рвали кігтями їхні тіла. У її свідомості промайнула тисяча фантазій про те, як вона вб’є Бірґірових вартових із гавані або викраде матір із донькою й заховає в безпечному місці. Вона могла б украсти човен. Могла змусити капітана корабля відвезти їх кудись. Могла зробити хоч щось.

Проте дівчина занадто добре пам’ятала, як Зоя попереджала короля Ніколаї щодо Ніниної неспроможності виконати місію під прикриттям.

«У неї в тілі немає жодної тонкої кісточки. Просити Ніну не привертати увагу — це наче просити воду не бігти з гори».

Король дав Ніні шанс, і вона не збиралася його змарнувати. Вона не ризикуватиме місією. Вона не ставитиме під загрозу прикриття й не наражатиме на небезпеку Адріка й Леоні. Принаймні не серед білого дня.

Щойно сіло сонце, вона прослизнула назад до гавані, щоб звільнити бранок. Вони зникли. Але куди? І які жахливі страждання на них чекали? Ніна більше не вірила, що найгірший жах для гришників, котрі потрапили до фієрданських рук, це смерть. Ярл Брум і його мисливці на відьом занадто добре її навчили.

Коли Ніна зайшла за Гільбрандом до консервної фабрики, скрегіт машин загуркотів у неї в голові, а сморід солоної тріски пришибав. Дівчина залюбки б ненадовго покинула Еллінг. Трюм «Ферштотена» був наповнений гришами, котрих допомогла врятувати й переправити до Еллінга її команда — чи насправді Адрікова команда. Відколи громадянська війна закінчилася, король Ніколаї взявся виділяти кошти для фондів на підтримку підпільної мережі інформаторів, що роками існувала у Фієрді, маючи на меті допомагати гришам потайки покидати країну. Вони називали себе Грінґса, «дерево життя», на честь величного ясена, священного символу Джела. Ніна знала, що Адрік уже дістав нові розвіддані, і, щойно «Ферштотен» безпечно вирушить до Равки, вона з рештою команди зможе спокійно попрямувати вглиб країни, де шукатиме нових гришників.

Гільбранд відвів дівчину до свого кабінету, зачинив за ними двері, а тоді пробігся пальцями по протилежній стіні. Щось клацнуло, і за секунду відчинилися приховані двері на Фіскстрагд, велелюдну вулицю, де торгували рибою й де самотня дівчина могла уникнути уваги поліції з гавані, просто розчинившись у натовпі.

— Дякую, — сказала Ніна. — Незабаром надішлемо більше.

— Зачекай. — Гільбранд схопив дівчину за руку, перш ніж вона встигла вийти під сонячні промені. Він повагався, а тоді нарешті видушив: — Це справді ти? Дівчина, котра перемогла Ярла Брума й залишила його стікати кров’ю в Дієрнгольмському порту?