Розуміння спало, коли Нінині очі підлаштувалися до напівмороку й вона побачила постаті, що зіщулилися в затінку: бородань у пальті щурячого кольору і значно старший чоловік із густою копицею сивого волосся. З-за їхніх спин визирали два маленьких хлопчики з вибалушеними й переляканими очима. Четверо біженців. А мало бути семеро.
Леоні підвела погляд на Ніну, а потім на біженців-гришників, підбадьорюючи їх сповненою тепла усмішкою.
— Вона друг. Не хвилюйтеся.
Не схоже було, що це їх переконало.
— Йорманен енд денам данне нескелле, — промовила Ніна традиційне фієрданське вітання для подорожніх. «Ласкаво просимо перечекати бурю». Воно не надто пасувало до ситуації, та нічого кращого дівчині на думку не спало. Схоже, чоловіки після цих слів розслабилися, проте діти досі мали нажаханий вигляд.
— Ґраннем енд керйенніґ ґранте ют онтер келгольм, — відповів за традицією старший чоловік. «Я дякую тобі й несу до твого дому тільки вдячність».
Ніна сподівалася, що це неправда. Равці не потрібна була вдячність — Равка потребувала більше гришників. Вона потребувала солдатів. А що з цими новобранцями зробить Зоя, дівчина могла лише уявляти.
— Де інші троє? — запитала Ніна в Адріка.
— Вони не зустрілися з куратором.
— Їх схопили?
— Напевно.
— А може, вони просто передумали, — втрутилася Леоні, відкорковуючи пляшечку з чимось синім. На неї завжди можна було розраховувати, якщо йшлося про щасливе завершення справи — байдуже, якою неймовірною вона здавалася. — Непросто покинути все, що любиш.
— Це якщо все, що ти любиш, не смердить рибою й розпачем, — буркнув Адрік.
— Еміграційні папери? — поцікавилася Ніна, звертаючись до Леоні якомога люб’язніше.
— Я роблю все можливе, — озвалася дівчина. — Ти казала, що жінки не подорожують самотою, тож я внесла їх у документи родинами, а тепер нам бракує двох дружин і доньки.
Нічого доброго. А надто якщо доками тиняються калфіски. Проте Леоні була однією з найталановитіших Творчинь, котрих Ніні доводилося зустрічати.
Кілька останніх років фієрданський уряд ретельніше оберігав кордони й заборонив подорожі своїм громадянам. Влада пильнувала, щоб гриші не намагалися втекти, та водночас докладала зусиль, щоб зменшити кількість людей, котрі вирушали Справжнім морем до Новозем’я в пошуках ліпшої роботи й теплішого клімату, людей, готових до чудесної зустрічі з новим світом, у якому можна жити, не боячись війни. Чимало равканців учиняли так само.
Особливо фієрданські чиновники не хотіли давати дозволу на еміграцію міцним чоловікам і майбутнім солдатам, тож про підробляння необхідних документів годі було й думати. Саме тому Леоні тут. Вона була не пересічна фальсифікаторка, а Творчиня, здатна змусити чорнило й папір взаємодіяти на молекулярному рівні.
Ніна витягнула з кишені чистий носовичок і витерла дівчині чоло.
— Ти впораєшся.
Леоні похитала головою.
— Мені потрібно більше часу.
— У нас його немає. — Ніна шкодувала, що доводиться це казати.
— Ми могли б його знайти, — з надією в голосі озвалася дівчина. Майже все своє життя вона провела в Новозем’ї, а потім, як і чимало Творців, вирушила до Равки на навчання і ніколи не бачила справжньої битви. Творців ніколи не вчили битися, аж поки Аліна Старкова не очолила Другу армію. — Ми можемо надіслати повідомлення на «Ферштотен» і попросити їх зачекати, поки…
— Погана ідея, — урвала її Ніна. — Той корабель мусить вийти з порту до заходу сонця. Капітан Бірґір планує на сьогодні один із несподіваних рейдів.
Леоні важко зітхнула, а тоді скинула підборіддя в бік чоловіка в пальті кольору ондатри.
— Ніно, нам доведеться видати тебе за його дружину.
Це було неідеальне рішення. Ніна вже кілька тижнів працювала в гавані, тож її могли впізнати. Проте ризикнути було варто.
— Як тебе звуть? — запитала вона чоловіка.
— Енок.
— Це твої сини?
Він кивнув.
— А це мій батько.
— Ви всі гриші?
— Тільки я й хлопчики.
— Ну що ж, пощастило тобі, Еноку. Невдовзі ти візьмеш мене за дружину. Мені подобається довгий сон, короткі зобов’язання, і я віддаю перевагу лівому боку ліжка.
Енок закліпав, а от батько його неабияк обурився. Женя перекроїла Нінину зовнішність так, щоб дівчина якомога більше скидалася на фієрданку, однак поводитися скромно, як північні жінки, було значно виснажливіше.
Дівчина намагалася не сновигати сюди-туди, поки Леоні працювала, а Адрік напівголосно розмовляв із біженцями. Що сталося з трьома іншими гришами? Ніна підняла покинуті еміграційні документи — нічого не варті аркуші, якими вже ніхто ніколи не скористається. Дві жінки й шістнадцятирічна дівчина. Невже вони вирішили, що жити переховуючись краще за непевне майбутнє в чужій країні? А може, їх полонили? Чи вони вештаються десь на вулиці, самотні й налякані. Ніна насупилася, вдивляючись у папери.