— А ці жінки справді були з Кеєрута?
Леоні кивнула.
— Мені здавалося простішим не змінювати містечко.
Еноків батько намалював у повітрі захисний знак. Це був давній жест, який мав на меті змити лихі думки за допомогою вод Джела.
— У Кеєруті зникають дівчата.
Ніна здригнулася, коли в голові знову пролунало дивне зітхання. Кеєрут лежав за кілька кілометрів від Ґефвалле. Та це нічого не важило. Ніна потерла руки, намагаючись відігнати несподіваний холод, який оселився всередині. Дівчина шкодувала, що Гільбранд згадав про Ярла Брума. Попри все, через що їй довелося пройти, це ім’я досі мало над нею владу. Ніна поборола Брума та його посіпак. Її друзі підірвали його таємну лабораторію й викрали найдорогоціннішого заручника. Він мав би зганьбитися. Усе це мало покласти край його командуванню дрюскелле й жорстоким експериментам з юрдою парем та ув’язненими гришами. Але Брумові якимось чином удалося вижити, він і далі процвітав серед найвищих фієрданських військовопосадовців.
«Мені слід було скористатися нагодою і вбити його». — «Ти виявила милосердя, Ніно. Ніколи не шкодуй про це».
Утім, милосердя було розкішшю, яку Матаяс міг собі дозволити. Зрештою, він був мертвий.
«Згадки про це здаються жорстокими, кохана». — «А чого ти очікував від равканки? До того ж ми з Брумом іще не закінчили». — «Саме тому ти тут?» — «Я тут, щоб поховати тебе, Матаясе», — подумала Ніна, і внутрішній голос змовк, як і щоразу, коли дівчина дозволяла собі пригадати, що саме втратила.
Ніна спробувала відігнати думку про Матаясове тіло, збережене завдяки зусиллям Творчині, загорнуте в брезент і обв’язане мотузками, наче баласт; воно лежало під ковдрами й коробками на санях, які чекали на неї в пансіоні.
Дівчина заприсяглася, що відвезе його додому, що поховає його тіло в землі, яку Матаяс так любив, щоб він міг знайти шлях до свого бога. Тож вони майже два місяці подорожували з тілом, тягнучи за собою цю моторошну ношу від одного містечка до іншого. У Ніни було безліч нагод покласти його на спочинок і попрощатися. То чому ж вона ними не скористалася? Дівчина знала, що Леоні й Адрік не торкатимуться цієї теми, однак вони навряд чи раділи, що стали членами багатомісячної похоронної процесії.
«Це має бути правильне місце, кохана. Ти зрозумієш, коли побачиш його». Та чи зрозуміє вона? Чи помаршує далі, не в змозі відпустити коханого?
Десь віддалік зайшовся дзвінок, повідомляючи про завершення робочого дня.
— Наш час сплинув, — зауважив Адрік.
Леоні не заперечила, лише потягнулася і сказала:
— Іди висуши чорнило.
Адрік змахнув рукою, спрямовуючи на документи теплий повітряний струмінь Верескуна.
— Приємно бути потрібним.
— Переконана, ти неабияк станеш нам у пригоді, коли ми захочемо запустити повітряних зміїв.
Вони обмінялися усмішками, і Ніна відчула коротенький напад роздратування, а тоді їй захотілося дати собі копняка за таку несправедливість. Якщо вона нещасна, це геть не означає, що всі навколо теж мусять страждати.
Утім, коли вони вирушили до доків, ведучи за собою біженців, а хлопець узявся роздавати накази, Ніна відчула, що знову втрачає терпець. Попри те що дівчина була старшим офіцером, за час, проведений у Кеттердамі, вона відвикла командувати.
Леоні та Адрік прокладали їм шлях до «Ферштотена». Вигляд вони мали підозрілий, та це пасувало до сум’яття в гавані: дівчина-земені та її чоловік, подружжя крамарів, що має в доках якісь справи. Ніна взяла Енока під руку й трохи відстала разом зі своєю новою «родиною», зберігаючи безпечну відстань.
Дівчина поворушила плечима, намагаючись зосередитись, та це лише загострило її напруженість. Усе тіло здавалося чужим. В Ос Альті Женя Сафіна перекроїла її, скориставшись абсолютно всіма своїми навичками. Нове Нінине волосся було гладеньким, прямим і майже білосніжним; очі повужчали, зелені райдужки перетворилися на блідо-блакитні північні крижинки. Вилиці випиналися, брови опустилися нижче, а рот розтягнувся.
— Я здаюся недовареною, — пожалілася дівчина, побачивши свою нову молочну блідість.
Та Женю це не зворушило.
— Ти здаєшся фієрданкою.
Нінині стегна досі залишалися міцними, а талія широченькою, однак Женя трохи посунула назад її вуха, зменшила груди й навіть змінила поставу. Процес був подекуди болючий, адже змінювалися кістки, та дівчину це не займало. Вона більше не хотіла бути тією, ким була, тією, котру покохав Матаяс. Якщо Женя змогла бодай зовні перетворити її на когось нового, можливо, серце послухається й теж заб’ється в новому ритмі. Звичайно, це не спрацювало. Фієрданці бачили Мілу Яндерсдат, проте вона досі була Ніною Зенік, легендарною гришею й убивцею без докорів сумління. Вона досі була дівчиною, яка обожнювала вафлі й плакала, заколисуючи себе, коли вночі тягнулася до Матаяса і не знаходила його.