Бірґір зупинився між Каспером і ще одним вартовим. Він був невисокий як на фієрданця, але плечі мав, мов у бика, а форма була припасована так бездоганно, що дівчина підозрювала: її зшив професійний кравець.
Ніна й далі трималася позаду Енока, а хлопцям прошепотіла: «Ідіть до діда». Однак ті не поворухнулися.
— Ми сьогодні здійснили непросту подорож, — люб’язно озвався до Бірґіра Енок. — Хлопчикам кортить улаштуватися.
— Спершу я подивлюся ваші папери.
— Ми щойно показали їх вашій людині.
— У Каспера геть не такі пильні очі, як у мене.
— Але гроші… — заперечив Енок.
— Які ще гроші?
Каспер і другий вартовий знизали плечима.
— Не знаю нічого ні про які гроші.
Енок неохоче передав папери.
— Може, — втрутився його батько, — ми ще можемо дійти згоди?
— Аніруш, — наказав Бірґір.
— Але наш корабель ось-ось відпливе, — спробувала владнати ситуацію з-за чоловікового плеча Ніна.
Бірґір глипнув на «Ферштотен», на хлопчиків, які нетерпляче смикали батька за руки.
— Їм доведеться трохи посидіти під замком під час подорожі. — Потім чоловік перевів погляд на Енока з Ніною. — Кумедно, що вони чіпляються за батька, а не за матір.
— Вони переполохані, — відповіла Ніна. — Ви їх лякаєте.
Бірґірів холодний погляд оцінив Адріка з Леоні. Убрана в рукавичку рука зіжмакала трудову угоду.
— Цей корабель нікуди не попливе. Поки ми не обшукаємо кожен його сантиметр. — Чоловік махнув Касперові. — Тут щось відбувається. Попередь решту.
Вартовий потягнувся по свисток, та перш ніж йому вдалося вдихнути, Ніна скинула руку вперед. Дві тонкі кістяні скалки вилетіли з чохла, пришитого до рукавів пальта. Весь її одяг був помережаний ними. Крихітні списи влучили Касперові в трахею, і з його рота вихопився різкий вереск. Ніна зігнула пальці, і скалки кісток закрутилися. Вартовий упав на землю, дряпаючи пальцями шию.
— Каспере! — Бірґір і другий вартовий витягнули зброю.
Ніна штовхнула Енока з дітьми собі за спину.
— Пусти їх на корабель, — заревіла вона.
«Не влаштовуй проблем». Вона не влаштовувала, але збиралася покласти цьому край.
— Я тебе знаю, — озвався Бірґір, цілячись у неї з револьвера; очі в капітана стали колючими та яскравими, мов річкові камінці.
— Нахабна заява.
— Ти працюєш на лососевій консервній фабриці. Одна з дівчат біля діжок. Я знав, що з тобою щось не так.
Ніна не змогла стримати посмішки.
— Чимало всього.
— Міло, — застережливо озвався Адрік, скориставшись її псевдонімом. Наче тепер це мало якесь значення. Час хабарів та домовленостей минув. Дівчині найдужче подобалися такі миті. Коли всі таємниці спливають на поверхню.
Ніна клацнула пальцями.
Кісткові скалки вирвалися з Касперової трахеї й повернулися до прихованих чохлів на рукаві. Чоловік смикався на землі з мокрими від крові губами й закоченими очима, несамовито намагаючись вдихнути.
— Дрюсе, — засичав Бірґір. — Відьма.
— Мені не подобається це слово, — повідомила Ніна, наближаючись. — Називай мене гришею. Називай мене зова. Називай мене смертю, якщо тобі так хочеться.
Бірґір розреготався.
— У тебе ціляться з двох револьверів. Гадаєш, тобі вдасться вбити нас обох, перш ніж один із нас натисне на гачок?
— Ви вже помираєте, капітане, — лагідно мовила дівчина.
Кістяна броня, зроблена для неї Творцями в Ос Альті, була справжньою розрадою й доводила свою дієвість частіше, ніж Ніна могла розраховувати. Проте часом дівчина відчувала, що смерть уже причаїлася в її мішенях, от як зараз, у цьому чоловікові, який стояв перед нею, випнувши підборіддя й поблискуючи латунними ґудзиками на елегантній формі. Він був молодший, ніж їй здавалося, золотиста щетина їжачилася латками, наче капітан не міг відростити справжньої бороди. Чи варто їй було поспівчувати йому? Вона не співчувала.
«Ніно». Матаясів голос, осудливий, розчарований. Напевно, їй судилося стояти в доках і вбивати фієрданців. Але бували й гірші долі.
— Ви ж знаєте про це, чи не так? — не вгавала дівчина. — Десь підсвідомо. Ваше тіло знає про це. — Вона підійшла трохи ближче. — Кашель, який не вдається приборкати. Біль від забитого ребра, як ви себе переконуєте. А ще їжа втратила свою привабливість.
У променях надвечірнього сонця Ніна побачила на Бірґіровому обличчі страх, на нього наповзла тінь. Це підбадьорило дівчину, і дивне зітхання всередині стало голоснішим, перетворилося на хор шепотів, що дедалі гучнішав, заглушаючи навіть голос Матаяса.
— Ви працюєте в гавані, — повела вона далі, — і знаєте, як легко пацюки потрапляють усередину й гризуть там геть усе.