Бірґірів револьвер злегка опустився. Тепер чоловік дивився на Ніну уважно, не пильним поглядом поліціянта, а очима чоловіка, який не хоче слухати, однак мусить, адже йому необхідно дізнатися, чим усе скінчиться.
— Ворог уже всередині вас, погані клітини повільно пожирають решту простісінько там, у ваших легенях. Це незвично у вашому віці. Ви помираєте, капітане Бірґіре, — лагідно, майже доброзичливо озвалась вона. — А я лише збираюся допомогти.
Здалося, наче чоловік отямився від трансу. Він знову звів зброю, але рухався занадто повільно. Нінина сила вже заволоділа хворим скупченням клітин у його нутрі, смерть розгорталася, примножуючись із жахливою швидкістю. Можливо, він прожив би ще рік або й два, але клітини вже перетворилися на чорний струмок, що знищує все на своєму шляху. Капітан Бірґір застогнав і заточився. Перш ніж уцілілий вартовий зміг зреагувати, Ніна клацнула пальцями й випустила кістяну скалку йому в серце.
У доках запала химерна тиша. Дівчина чула, як хвилі облизують корпус «Ферштотена», як тоненько кричать морські птахи. У її душі майже радісним співом озвався хор голосів.
А тоді розплакався один з Енокових хлопчиків.
На якусь мить Ніна залишилася в доках сам на сам зі смертю — два стомлених мандрівники, давні друзі. Та тепер дівчина побачила, як на неї дивляться інші: біженці-гриші, Адрік та Леоні, навіть капітан корабля і його команда перехилилися через поруччя на борту. Можливо, їй слід було цим перейматися; можливо, якась її частина так і робила. Нінина сила жахала — спотворена й покручена юрдою вроджена сила Серцетлумачниці. Та вона однаково була для дівчини дорогою. Матаяс прийняв темряву, що оселилась у неї всередині, і підбадьорював Ніну зробити так само, однак те, що вона відчула, було не прийняттям. Це була любов.
Адрік зітхнув.
— Я за цим містечком не сумуватиму. — Після цього він гукнув корабельній команді: — Допоможіть нам підняти тіла на борт. Спекаймося їх, коли вийдемо у відкрите море.
«Дехто заслуговує на твоє милосердя, Ніно».
«Авжеж, Матаясе. — Ніна дивилася, як Енок із батьком підіймають Бірґірове тіло. — Я повідомлю тобі, якщо зустріну когось із них».
Адрік тримав язика за зубами, аж поки вони не пересіли в невеличкий гребний човен, яким мали повернутися на берег. Вирішили, що пристануть в одній з невеличких бухт на північ від Еллінга, а тоді пішки повернуться до свого житла, щоб забрати речі.
— Коли помітять, що ці чолов’яги зникли, проблем не уникнути, — зауважив хлопець.
Ніна почувалася дитиною, яку насварили, і їй це не подобалось.
— Добре, що тоді ми вже будемо далеко.
— Нам більше не вдасться керувати операціями з цього порту, — додала Леоні. — Вони посилять заходи безпеки.
— Не ставай на його бік.
— Я не стаю ні на чий бік, — заперечила дівчина. — Просто констатую факт.
— А ви хотіли віддати їм на поталу цілий корабель біженців?
Адрік покрутив стерно.
— Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.
Дівчина налягла на весла.
— Трохи гніваєшся.
— Ніхто не гнівається, — втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. — Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.
— Звичайно, називаєш, — відгукнувся Адрік. — Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.
Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.
«Ти що, мугикаєш? — приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. — Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».
Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.
«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».
Адрік лише вигнув брову.
«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».
Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.
Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.
— «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.