Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті все гаразд, а вже наступної готова загарчати й заборсатися, як дикий звір.
Ні, наче поранений звір. І їй на певний час, як пораненому звірові, доведеться залягти на дно. Проведе кілька місяців у Маленькому Палаці, повертатиме до життя давню дружбу, їстиме знайому їжу, сидітиме біля вогню в Залі із золотим куполом, намагаючись пригадати, ким була до Матаяса, до того, як осяйний фієрданець зруйнував її життя своїм несподіваним благородством, до того, як дізналася, що мисливець на відьом може відкинути ненависть і страх та стати хлопцем, якого вона покохала. До того, як його забрали в неї. Та якщо існував якийсь спосіб повернутися до себе колишньої, Ніна його не знайшла. А тепер вона опинилася в Матаясовій країні, у цьому холодному ворожому місці.
— Подамося на південь, — сказала Леоні. — Незабаром похолоднішає. Ми зможемо повернутися сюди за кілька місяців, коли про старого доброго капітана Бірґіра всі забудуть.
Це був розсудливий план, та шепотливий хор у Ніниній голові знову погучнішав, і дівчина усвіломила, що вимовляє вголос:
— Нам слід вирушити до Кеєрута. Біженки, котрі не з’явилися в притулку, не просто передумали.
— Ти знаєш, що їх, найімовірніше, заарештували, — нагадав Адрік.
«Скажи їм правду, кохана моя».
— Так, знаю, — озвалася Ніна. — Але ви чули, що сказав старий. В Кеєруті зникають дівчата.
«Скажи їм, що чула поклик мертвих». — «Ти не знаєш цього, Матаясе».
Одна справа — чути голос покійного коханого, і геть інша — оголосити, наче вона може відчути… що саме? Ніна не знала. Проте не вважала шепіт у голові вигадкою. Щось тягнуло її на схід, до містечок на річці.
— Є ще дещо, — повела дівчина далі. — Жінки, з якими я працювала, присягалися, що в річці біля Ґефвалле скисла вода, а містечко прокляли.
Це привернуло Адрікову увагу. Як там колись, іще в Кеттердамі, сказав Джаспер? «Знаєш, як найлегше знайти гришу, котрий не хоче бути знайденим? Чекай на диво і слухай казочки на ніч». Оповідки про відьом і дивовижні події, попередження про прокляті місцини — усе це були дороговкази на шляху до речей, яких звичайні люди не розуміли. Іноді це були просто місцеві легенди. Та подекуди в таких місцях, придушуючи власну силу та живучи в суцільному страху, ховалися гриші. Гриші, котрим вони могли допомогти.
«Розкажи їм правду, Ніно».
Дівчина потерла руки.
«Ти як пес із кісткою, Матаясе». — «Як вовк. Я розповідав тобі, як Трассел псував мої черевики, якщо я не підвішував їх на гілці, до якої він не міг дістати?» Розповідав. Матаяс розповів їй усі можливі історії, намагаючись відвернути, коли вона одужувала від впливу парем. Він зберіг їй життя. Чому ж вона не змогла зробити те саме для нього?
— Прокляття, зіпсована вода в річках, — повела дівчина далі. — Якщо це виявиться не вартим нашої уваги, ми подамося на південь і я пригощу вас обох смачним обідом.
— У Фієрді? — перепитав Адрік. — Не ловитиму тебе на слові.
— Але якщо моя правда…
— Гаразд, — погодився хлопець. — Я надішлю повідомлення до Равки, що нам необхідно підготувати новий порт, і ми вирушимо до Ґефвалле.
Шепіт стишився до лагідного бурмотіння.
— Ніно… — Леоні повагалася. — Там навколо безкраї простори. Чудові землі. Ти зможеш знайти для нього місце.
Серцетлумачниця подивилася на темну воду, на вогні, що мерехтіли на березі.
«Знайти для нього місце». Наче Матаяс був старою шафою чи рослиною, якій потрібно достатньо сонця. «Його місце зі мною». Та це більше не було правдою. Матаяс зник. Тіло — єдине, що від нього залишилося, і без обережної майстерності Леоні воно давно б уже згнило. Ніна відчула в горлі клубок. Вона не плакатиме. Вони провели у Фієрді два місяці. Допомогли майже чотирьом десяткам гриш втекти від фієрданської влади. Перетнули сотні кілометрів голих полів і засніжених рівнин. Там було чимало місць для Матаясового спочинку. Час покласти цьому край. Вона покладе цьому край. І виконає одну зі своїх обіцянок, які давала хлопцеві.
— Я попіклуюся про це, — запевнила вона.
— І ще дещо, — утрутився Адрік, і дівчина почула наказ у його голосі, так не схожому на звичний зневірений тон. — Наша робота — шукати новобранців і біженців. Хай би що ми виявили в Ґефвалле, війну не починатимемо. Зберемо розвіддані, встановимо зв’язки, забезпечимо можливість утечі для тих, хто цього хоче, та й годі.