— Не зовсім. Я приїхала сюди, приготувавшись підробляти документи, а не перевіряти речовини на отруйність. Утім, мені, можливо, вдасться щось вигадати.
— Ти, напевно, скажеш, що можеш щось вигадати, навіть якщо я попрошу тебе роздобути магічний порошок, який змусить мене блювати м’ятними цукерками.
— Напевно, — усміхнувшись, озвалася Леоні. — Я просто спробую.
Адрік недовірливо похитав головою.
— Я стомлююся від самої лише думки про це.
— Мені знадобиться час, — повідомила Леоні, і Ніна побачила, як спохмурніло її обличчя. — Отрути — хитра штука.
— Ми не зможемо залишатися тут довго, не привертаючи уваги, — нагадав хлопець. — У містечку недостатньо жвава торгівля, щоб пояснити наше перебування тут. А на додачу я не хочу, щоб ми застрягли в снігах, якщо налетить несамовита хурделиця.
— Я знаю, — погодилася Ніна. Це вона змусила їх приїхати сюди і сподівалася, що тут вдасться знайти щось більше за відновлене збройове підприємство. — Затримаймося тут на тиждень.
Запала тиша, і дівчині здалося, наче вона фізично відчула стурбованість, що промайнула між Леоні та Адріком. Леоні обережно торкнулася її руки.
— Ніно… — почала вона, і та одразу здогадалася, що саме дівчина збирається сказати.
Шепіт у голові знову погучнішав, проте Ніна не зважала на нього.
Натомість вона подивилася на долину, на густий ліс, на блискучу притоку, що звивалася між деревами, наче мерехтливий ланцюжок у скриньці з коштовностями, на охайне маленьке містечко, розділене навпіл дорогою. Воно не здавалося ворожою територією. Воно здавалося спокійною місциною, куди люди прийшли, щоби збудувати собі домівки і спробувати влаштувати власні життя, де солдатські й воєнні справи були звичайним зазіханням на їхню землю.
В іншому житті вони з Матаясом могли б оселитися в такій місцині. Вони сперечалися б про те, на якій відстані слід залишатися від великого міста. Ніні кортіло б, щоб неподалік були люди й веселощі, а Матаяс бурмотів би, що йому потрібен спокій. Вони дійшли б згоди. Сперечалися б, а потім мирилися, цілуючись. Та де вони вдвох могли б почуватися в безпеці? У Фієрді? У Равці? Чи існувало таке місце, де вони були б по-справжньому вільними й щасливими? В іншому житті, в іншому світі.
«Уже час, Ніно. Поверни мене моєму богові».
Дівчина глибоко зітхнула і промовила:
— Мені знадобляться два дні, щоб відвезти його до чистої води.
Промовляючи ці слова, вона відчувала, як розкололося серце: щосили розмахнулася сокира, лезо протнуло кору й увіп’ялось у м’яку білу деревину.
— Тобі не слід їхати наодинці, — без надмірного завзяття в голосі озвався Адрік. Здавалося, наче хлопчина розмірковує, чи надівати вологу пару шкарпеток. — Я можу поїхати сам…
Десь унизу пролунав якийсь звук. Усі вичікувально завмерли, тіла напружилися. Запала тиша, а тоді розкотився крик.
— Лука, — прошепотіла Ніна.
Адрік помчав униз схилом, жестом наказуючи дівчатам не відставати; його похмурий вираз обличчя миттю зник, звільнивши місце óбразу загартованого бійця. Вони трималися в затінку, сторожко рухаючись і повільно підкрадаючись ближче.
— Солдати, — прошепотіла Леоні, визираючи крізь гілки.
Група молодиків у сірій формі метушилася біля струмка, горлаючи одне на одного. Двоє сиділи верхи, а решта спішилася й намагалася заспокоїти коня, який чогось злякався і скинув вершника. Ніна бачила, що солдатів черевик застряг у стремені, й кінь, шаленіючи на мілині, тягнув кавалериста за собою, мало не наступаючи бідоласі на голову копитами. Достатньо одного міцного удару, щоб череп хлопчини розколовся.
— Нам слід допомогти їм, — вирішила Леоні.
— Нам слід повертатися в безпечне містечко, — заперечив Адрік. — Вони впораються.
— І нам набридатиме на одного фієрданського солдата менше, — пробурмотіла собі під ніс Ніна.
«Ніно».
Адрік із Леоні витріщилися на неї. Хлопець скидався на плакальника, котрий чекає воскресіння, і навіть сонячне обличчя Леоні стурбовано захмарилося.
Вона не схвалювала її слів. Адрік не схвалював її слів. Хай йому грець, у глибині душі Ніна їх теж не схвалювала. Та відколи Матаяс покинув її — відколи його забрали в неї, — дівчина втратила частинку себе, яка цим переймалася. Який в усьому цьому був сенс? Рятуєш одне життя лише для того, щоб побачити, як відбирають інше. Добро зникло. А зло? Ніна подивилася на молодих фієрданців у формі — майбутніх убивць. Яке право вони мали вижити, коли її Матаяс, її вродливий варвар покинув цей світ?
«Ніно».
Дівчина шкодувала, що не може затиснути долонями вуха й наказати йому дати їй спокій. Хоча їй цього аж ніяк не хотілося.