«Невже ти неодмінно мусиш наполягати, щоб я залишалася людяною?» — мовчки пожалілася вона.
«Я знаю, яка ти сильна, Ніно. Моя смерть не зможе тебе зламати».
— І що нам узагалі слід робити? — поцікавилася дівчина вголос.
— Я знаю, як поводитися з кіньми, — запропонувала свою допомогу Леоні.
Адрік закотив очі.
— Ну, почалося.
— Це забезпечить нам прихильність місцевих, — наполягала дівчина, уже просуваючись між дерев. — А друзі серед солдатів можуть стати нам у пригоді.
— Друзі серед солдатів? — недовірливо перепитала Ніна.
— Ходімо, — гукнув її Адрік. — Якщо дозволимо Леоні діяти на власний розсуд, вона запросить їх на піжамну вечірку.
— Ґедренен! — крикнув хтось із солдатів, коли вони вийшли на галявину. «Незнайомці!» Голос у нього був геть дитячий.
— Ми можемо чимось допомогти? — гукнула Ніна фієрданською.
— Ні! — пролунало з берега. — Аніруш!
Аж тоді дівчина збагнула, що це не чоловіки — усі солдати були вбраними у фієрданську форму дівчатами.
Ніна звела руки вгору, намагаючись досягнути миру.
— Дозвольте допомогти вам, товариші. Моя подруга-земені знається на конях.
Вона щиро сподівалася, що так і є, а Леоні не передала куті меду з оптимізмом, насправді маючи на увазі «колись у мене був поні».
Дівчина підійшла до крайки води, тихенько наслідуючи іржання й бурмочучи щось на земені. Широко розкинувши руки, вона повільно рушила ліворуч, а потім праворуч.
— Мені потрібна мотузка, — спокійно наказала, не відводячи погляду від коня.
Уперед виїхала одна з вершниць. Вона була висока, десь метр вісімдесят, і немов уся складалася виключно зі сталевих м’язів. Шкіра в неї була теплого жовтаво-коричневого відтінку, який так далеко на півночі зазвичай натякав на предків-хеджутів; із-під військового кашкета вибилося кілька червонястих пасом. Тепер, коли дівчата опинилися ближче, Ніна помітила, що форма в них завелика й погано припасована.
«Крадена».
Підборіддя високої дівчини задерлося. Вона була приблизно Нінина ровесниця, і навіть якщо боялася викриття, то майстерно це приховувала.
Вершниця кинула мотузку Ніні, а та передала її Леоні, тримаючись віддалік.
Чим займалися ці дівчата? Вони не служили у фієрданській армії. Вони нечасто їздили верхи, а якщо навіть їздили, то не сиділи в сідлі по-чоловічому. Вони навіть не носили штанів, тільки важкі спідниці, що мали б захистити їхню цноту.
Заплутана в стременах дівчина застогнала, смикаючись і намагаючись виповзти на мілину. Її солом’яно-біляве волосся розсипалося по плечах, а з порізу на чолі струменіла кров. Утім, вона була жива, а череп не розколовся на шматки, принаймні поки що.
Леоні прикипіла поглядом до коня і скрутила мотузку в аркан. Без поспіху складаючи її вільними петлями, вона весь час низько й заспокійливо мугикала щось, а решта заклякла, спостерігаючи за нею. Аж раптом, не змінюючи ритму, дівчина кинула мотузку плавною дугою. Аркан ідеальним рухом упав тварині на шию, і кінь, різко заіржавши, позадкував. Леоні знову ступила кілька кроків ліворуч і праворуч, крутячи мотузку й натягуючи її сильно, однак не змагаючись із твариною. Кінець кінцем кінь заспокоївся.
Висока дівчина, яка дала Ніні мотузку, вийшла вперед, та Леоні рвучко хитнула головою.
— Не заважай їй, — тихо попросила Ніна.
Загострена нижня щелепа дівчини залилася рум’янцем.
Леоні повільно підійшла до коня й поклала руку йому на шию, погладжуючи гриву до холки.
— Тебе щось налякало? — запитала вона на земені, обережно обходячи коня збоку. Вона нахилилася й жестом наказала дівчині, що із засклянілими очима лежала у воді, не рухатися. Леоні не хотіла ризикувати й знову налякати тварину. Ніна сподівалася, що дівчина достатньо при тямі, щоб послухатися.
— Тобі нíчого боятися, — пробурмотіла Леоні.
Вона звільнила дівочу ногу зі стремена, а потім швидко напнула мотузку й повела коня геть.
Дівчина ще довго лежала у воді.
Потім схлипнула й підвелася. Подружки мерщій кинулися до неї й витягнули зі струмка.
Леоні підвела коня туди, де стояли Ніна з високою дівчиною.
— Є якісь припущення стосовно того, що його налякало? — запитала вона на земені.
Ніна переклала, але висока дівчина не відповіла, лише примружила мідні очі.
— Що ви тут робили?
— Окрім того, що рятували життя твоєї подружки? — м’яко додала Ніна.
— Не думаю, що вона могла загинути.
— Ні? Лише стікала б кров’ю до непритомності, а може, впала б у кому після удару копитом по голові?
— У нас усе було під контролем, — наполягала дівчина. Потім озирнулася на дерева. — Ви прийшли з північного лісу. Там, нагорі, нічого немає.